– Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своїх панів.
– Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони налякані, хоча всіма силами намагаються того не виказати.
Хмельницький сів за стіл і вперся підборіддям у складені в кулаки долоні.
– Ми підійшли до того, задля чого тебе покликано, Самійле.
– Радо вислухаю вашу ясновельможність і обіцяю виконати все, що в моїх силах.
– Твоя місія дуже непроста, але для нас життєво важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш?
Зарудний деякий час мовчав.
– Спробую. Є деякі важелі.
Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом.
– Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай і ти: здійснивши це, ти зробиш справу, яка не під силу великому і добре озброєному реґіменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобі життя…
Жовнір посміхнувся:
– Наше життя – лише гра, як сказав один відомий англієць. Я готовий на це.
Хмельницький рвучко піднявся.
– Не смію затримувати пана жодної хвилини. Повідом мені про все, як тільки видасться можливість.
Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з ніг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводі Максима Кривоноса, самого Криси і кількох найзначніших старшин від'їздив у поле, взявши на південь від напрямку руху війська. Простодушні козаки не розуміли – хто ж ця людина, у почті в якої перебувають одразу два полковники козацького війська…
По обіді п'ятнадцятого травня, коли від корсунських позицій коронного війська козаків відділювали всього кілька миль, від похідних колон у черговий раз від'єдналися комонні частини полку Максима Кривоноса. На цей раз їх очолював сам полковник. Завдання, покладені на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож він не ризикнув перекласти їх на плечі підлеглих. Узявши на захід від Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрі у великій кількості росли над тридцятисаженним руслом Росі в районі Стеблева, і робити з них загату, яка б дозволила зменшити рівень ріки в районі польського табору і полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укріпили найменше, сподіваючись на природну перепону у вигляді багатоводного річкового потоку. Увесь день запорожці, зціпивши зуби і напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев і камінням русло ріки. І їхню працю було винагороджено більш ніж вагомим результатом – за кілька годин до сутінків Рось у районі табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не більше п'яти сажнів, викликавши цим самим тиху паніку серед жовнірів і ландскнехтів, котрим злі язики вже донесли: на них рухається сорокатисячна, добре озброєна арматою армія, армія, яка тиждень тому знесла із земної тверді п'ятнадцятитисячне військо Стефана Потоцького.