З бару бігли до них ще кілька, і вони змели б усіх, якби Рогов не обрушив на їхньому шляху прилавок, потім другий і третій.
З одного боку прилавки примикали до стіни, з іншого – до невисокого паркана, що відгороджував проїзну частину. Поки кавказці з бару лізли через паркан, щоб оббігти влаштовану Роговим барикаду, Льошка встиг за комір стягнути Негатива з його супротивника й збити з ніг іншого, з яким безуспішно бився Сашко.
– Веню! Сюди! – репетував Рогов.
Веня кинув залізяку в прибулих і махнув через паркан, і тут на дорогу звідкись вилетіли одразу дві міліцейські машини й під лемент міліції й виття сирен усі учасники бійки рвонули врізнобіч.
Сашку видалося, що він біжить поперед усіх. У горлі дивно клекотіло. Він чув тупіт за спиною й був упевнений, що це Льошка й Негатив, і Веня там де-небудь неподалік.
Оглядатися не було жодного сенсу – Сашко, чортихаючись і ризикуючи налетіти на що-небудь, рухався в повній темряві, облич тих, що бігли за ним, було не розгледіти. Він так і влетів би в бетонну огорожу, якби не почув, як хтось, швидко шаркаючи по стіні, перебирається через неї.
Помацав руками – огорожа.
Сашко підстрибнув і поліз слідом.
«Ринок! – здогадався Сашко, зістрибнувши з паркану. – Я на ринку!»
Після бійки й перегонів текла рясна слина, і Сашко довго спльовував і мотав головою, струшуючи з обличчя в’язку рідину, що звисала з підборіддя. Витирав рукавом.
Навколо височіли ангари, освітлення майже не було.
Важко дихаючи, Сашко безглуздо потоптався в темряві й побачив, як йому здалося, ящики, порожню тару, чи то складену в купи, чи то повалену біля стіни найближчого ангара.
Сашко кинувся туди, шукаючи схрон, де можна сховатися між ящиками й дихати, дихати, пускаючи довгу, важку слину.
Зовсім знесилений від халепи й від алкоголю, він поліз між ящиками, ближче до стіни, і наступив на щось м’яке. Хтось сидів у закутку.
– Агов! – сказав Сашко стиха й присів навпочіпки, а потім став рачки, щоб не впасти… ще раз плюнув і прижмурився, розглядаючи сидячого. – Хто це?… Руки хоч забери, бля.
Той, що сидів перед ним, прибрав руки від обличчя. Зблизька Сашко розгледів, що це кавказець – майже хлопчак, але в шкірянці, в «козачках», у джинсах.
– Ти хулі тут сидиш? – запитав Сашко хрипко, без злості. Хлопець дивився збентежено – чи то злякано, чи то нахабно.
Сашко ще подихав, витягнувши голову й висунувши язика, гарячого й солодкуватого на смак.
– Чуєш… – сказав Сашко й сів поруч, обійнявши хлопчину за плечі. – Не сци, зараз пересидимо й розійдемося… Де мої хлопці, чорт… Не знаєш, де мої хлопці?
– Нєт.
– «Нет…» – передражнив Сашко. – Тебе як звати? – запитав він помовчавши.
– Сашко.
– І мене Сашко. Тільки