«Братухи зелені» він вимовив без хамуватого натиску – просто як «хлопці».
Афганець подивився в очі Сашкові, що стояв прямо напроти нього з відкоркованою пляшкою пива в руці. Сашко раптом зрозумів, що мужик майже тверезий.
– Ви, я чув, отут про партію якусь говорили. Про політику. Нащо вам, братухи зелені, в політику? Ці мавпи в піджаках тільки й чекають, щоб нас запроторити в яку-небудь, бля… Курити є в кого?
Сашко подумав і дав афганцеві сигарету.
– Тут не курять, – попередив він усміхаючись.
– Я скрізь курю. Ви ж із партії якоїсь, так? – допитувався він.
– З партії, – відповів Сашко. – «Союз створювачів».
– А, «союзнички». Пан Костенко й товариші… – посміхнувся звірувато афганець. – Здивувалися, що знаю? Думали, бомж якийсь привокзальний на горілку стріляє? А я взагалі не п’ю. Я тут на людей дивлюся. Ходять цілими днями, і ніхто не знає, як… – він обвів усіх раптово почорнілими очима, – як стискуються сідниці, коли летить заряд міномета. Ніхто не знає, що від страху можна не тремтіти, а блювати. Вони не знають, а мені від цього іноді добре, іноді кривдно.
– Чуєш, земель, – втрутився Веня, – ти йди собі. Ми тут із друзями відпочиваємо.
– Ні, постривай, я от хочу сказати… – Афганець неприязним рухом відсторонив руку Вені, покладену йому на плече. – Я вас «есесівцями» не вважаю. Ну, прапор ваш схожий на фашистський, це все херня. Ви хочете уряд повалити, я теж хотів би їх потоптати. І тих, хто війська до Афгану увів, і тих, хто вивів. І тих, хто війська до Чечні увів. І тих, хто вивів. І тих, хто знову ввів. І чеченців заодно. Я тільки не розумію, от усі ці ваші яйця, якими ви кидаєтеся, – це що, бля, серйозно? Я, хоч і без руки, а зараз же готовий піти й ваш прапор водрузити на Кремль… Я однією рукою задушити можу, і ще більше застрелити. Тільки я не піду, бо ви – клоуни. Ясно, братухи зелені?
Рогов у цей час доїдав пельмені. Негатив крутив головою навсібіч – схоже, йому не вистачало телевізора. Лише Веня весело оглядав пацанів і посеред монологу афганця пошепки, з м’якою усмішкою, запитав Сашка:
– Може, його той?…
– Зажди… – відповів Сашко пошепки.
– Чого мовчите? – підвищив голос афганець.
– А що ти запитав? – відповів Рогов, проковтнувши останні пельмені, що лишилися на тарілці, і з болісною гримасою запив з’їдене пивом.
– Я, братухо зелений…
– Не називай мене так, – попросив майже ласкаво Рогов. Африка на його щоці набула гарячих, яскраво-рожевих відтінків.
– Я запитую: що ви мені можете запропонувати? – афганець вирячився на Рогова. – От мені? Ви, «союзнички»?
У куточках рота афганця запеклася біла слина.
– Я кишки під Гератом дембелю Хазіну Михайлу засовував у живіт. І після цього я піду з вами яйцями кидатися? Ти засовував кишки кому-небудь?
Рогов дивився на афганця. Сашко – на Рогова.
– Ти мені не повіриш, – сказав