Тон мови Безлєтова, як помітив Сашко, мінявся безперервно – від роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втім, зміни ці були досить артистичні й навіть плавні.
– Річ у тім, що – не треба. Не треба нічого робити. Бо поки ра-сє-янє тихо п’ють і кладуть на все із горою, усе йде своєю чергою. Горілка холоне, картопля смажиться. А як тільки ра-сє-янє згадають про свою велич, яка завалялася десь під лавкою, про долю Батьківщини, про… про що ви там увесь час говорите?… тоді ви почнете пускати одне одному кров. І пустите крові стільки, що заллєте півматерика. Це неминучість, Сашко. Я, щоправда, гадаю, що вас самих переб’ють раніше. І якщо цинічно міряти на літри крові, то це, звичайно, більш правильний варіант. Більш правильний і менш кривавий.
– Але цієї країни скоро не стане, Олексію… – Сашко відрізав по батькові від імені Безлєтова, просто перехотівши додавати «Костянтиновичу».
– Я тобі казав: її немає, – швидко відповів Безлєтов. – Дайте дожити людям спокійно по їхніх кутках. Оцим-от росіянам, про яких ви так піклуєтеся, дайте таку можливість: до-жи-ти спо-кій-но. Ви їм добра не принесете, зрозумійте. Але лиха накоїте неабиякого. До того ж ви даремно на них сподіваєтеся. Вони такі ж росіяни, як… як нові греки в порівнянні з прадавніми. Як воїни-ассирійці з роду айсорів – поряд із чистильниками взуття.
Сашко допив пиво й теж став дивитися в телевізор, який так захопив Негатива. Мотоциклісти, як і раніше, їздили по колу. Потім подивився на Рогова, який хитав головою в такт чомусь, що відбувалося всередині нього.
– Розумієш, Саш, – знову понизив тональність Безлєтов. – Мені було симпатичне те, що ви робите. Це був такий естетичний проект, цікавий на тлі туги й смути, які запанували у нашій країні. Але ви почали переходити грань. От-от почнеться незворотне. Зупиніться зараз. Робіть те, що ви робили раніше. Це дуже яскраво – ваші листівки, ваші промови, ваші лементи на площі, прапори. Дівчата ваші ясні, з тонкими рисами… Це не зовсім по-російськи, не в нашій традиції, але однаково яскраво. Та й узагалі, – пожвавився від плину своїх думок Безлєтов, – у наші дні руськість не є надбанням усіх, ра-сє-янє розгубили свою руськість. Вона ще збереглася в конкретних людях, які цілком певно мають духовне начало, і, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кілька сторіч.
– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У країні, яка за тридцять років вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?
– Ні, звичайно. Але якось зберегли своє «єврейство» протягом двох тисяч років євреї. Російські громади живуть в усьому світі, ніхто їм не заважає. Ще жива культура є головною й, на жаль, єдиною складовою російського духу. Дух майже ніде вже не живе більше – тільки в окремих носіях, які пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носієм духу й, виходить, не здатний більше ні на що. Усе, що ми ще можемо дати світові, – це закарбувати життя свого духу.
– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.
– Сашко, усе залежить від вас самих. Якщо ви затієте давно