Григорій Сковорода. Леонід Ушкалов

в яких не було, як кажуть, нічого святого, крім звичайних дрібниць… А чого б ти чекав від чоловіка, який усього себе навіки присвятив музам, як не того, що стосується самого тільки вдосконалення душі?» Мабуть, уже в стінах Троїце-Сергієвої лаври Сковорода виказував намір «усього себе навіки присвятити музам». Принаймні коли Кирило запропонував йому залишитися в обителі ченцем, Сковорода відмовився. І то не тільки тому, що дуже любив свій рідний край і не хотів жити на чужині. Певно, вже тоді Сковорода примірявся до ролі самотнього мандрівника, чиї ноги ходять по землі, а серце перебуває на небесах. «Ти кажеш, – продовжує Сковорода, – що я обіцяю величні речі. Так воно і є, друже мій, якщо зважити на мою душу та бажання, хоч не завжди бажане здійснюється. Як на мене, то нехай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про ниці насолоди, нехай шукають народної прихильності, слави, ласки вельмож; нехай одержать ці, як вони гадають, скарби, – я їм не заздрю, аби лиш я мав духовні багатства й той хліб духовний, і той одяг, без якого не можна увійти в прекрасні чертоги небесного жениха. Усі свої сили, усю свою волю я спрямовую сюди: нехай зникне все тілесне!»

      Ось вони – роздуми про янгольську «безплотність», про зречення світу, тобто ницих пристрастей, про небесну чистоту, яка важить понад усе. А далі зринає ще один надзвичайно важливий сюжет – Сковорода чи не вперше в житті починає говорити про себе як про «любителя священної Біблії» та її тлумача. «…Ти хочеш, щоб я ясніше показав свою душу. Прошу: я все лишаю і залишив, щоб за все своє життя досягти тільки одного – зрозуміти, що таке смерть Христа й що значить його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо спершу не помре з ним. Ти скажеш: справді, чи ти не тупий, якщо до цього часу не знаєш, що таке воскресіння та смерть Господа, коли це відомо жінкам, дітям, усім і кожному. Звісно, це так, мій Кириле, я тугодумний і тупий разом із Павлом, який співає: «Я все витерпів, щоб пізнати Його й силу Його воскресіння, та участь у муках Його…»[4]. О жалюгідна тупість наша! Ми уявляємо себе у фортеці Святого Письма, а може, й не знаємо, що таке бути хрещеним, що значить вкушати від священної трапези. Якщо це за своїм буквальним сенсом, як зазвичай гадають, зрозуміле, то задля чого було говорити про таїнства?» Ні й іще раз ні – у Святому Письмі «розум Божий ховається замкнутий, недоступний і запечатаний. І хто ж зірве печатку?»

      Зриванням оцієї священної печатки філософ і буде втішатися все своє життя. Перегодом він назве Біблію своєю «коханкою», що змусила його покинути геть усе та від містичного шлюбу з якою народилися його діти: вірші, трактати, діалоги, притчі… А вже незадовго до смерті він скаже про себе одну на перший погляд чудернацьку річ: я народився й живу тільки заради того, щоб читати Біблію, щоб збулося на мені ось це: