Пізніше, в XVI–XVIII століттях, у багатьох європейських країнах дворяни відправляли своїх дітей до лицарських академій, які готували до військової або придворної служби. Найславетніші академії були в Кольберзі, Люнебурзі, Бранденбурзі, Варшаві. Юнаки вивчали кілька мов (латинську, французьку, італійську, іспанську), математику, фізику, генеалогію, придворний етикет, право та історію. Не забували й про фізичне виховання: серед обов’язкових предметів було фехтування, верхова їзда, танці.
Аудиторія середньовічного університету
Церемонія була дуже пишною: майбутній лицар, вдягнений у плаття певного кольору, повинен був провести ніч у каплиці, не стуляючи очей. Після цього він присвячував свій меч Богові і приймав причастя. Далі відбувалося ритуальне обмивання. Потім зброєносець схиляв перед сеньйором коліно, і той наносив йому символічний удар у шию чи по щоці. Після цього лицарю надягали шпори і переперізували його мечем. Він знову ставав перед сеньйором на коліно і діставав ще один символічний удар мечем. Цей удар часто супроводжувався словами: «Прийми цей, і більше жодного!». У різні часи та у різних країнах церемонія посвяти в лицарі була неоднакова. Іноді сеньйор просто торкався плеча лицаря, що стояв на колінах, мечем і казав чітко встановлену формулу прийняття в лицарі.
Іноді формальне слідування цим взірцям створювало абсурдні ситуації. Наприклад, один із лицарів, який хотів продемонструвати свою байдужість до багатства, наказав засіяти поле шматками срібла, інший розпорядився приготувати урочисту вечерю на воскових свічках замість дров. Те ж саме стосувалося і ввічливості. Подеколи при відвідуванні храму чи переході через вузьку вуличку починалися нескінченні суперечки про те, хто кому звільнить дорогу: кожен намагався пропустити вперед іншого.
Бути лицарем означало не тільки носити золоті шпори та жити в замку. Ідеальний лицар, яким його представляли в ті часи, повинен був мати такі чесноти, як хоробрість, чесність, великодушність, щедрість, гостинність, чемність, прагнення до слави. Поводитися він мав відповідно до певного взірця, який досить докладно описувався в піснях менестрелів та численних романах.
Звичайно, лицар не був би лицарем, коли б у нього не було прекрасної дами. Культ прекрасної дами з’явився у XII–XIII століттях. Стосунки лицаря і його дами не мали нічого спільного зі шлюбом. Лицар міг обрати дамою серця заміжню жінку, даму, якої він взагалі ніколи не бачив, і навіть Діву Марію. Він повинен був служити своєму ідеалу так самовіддано, як своєму сеньйору, і не чекати навзаєм ніякої винагороди. На честь своєї дами лицар йшов на битву, їй він присвячував перемоги на турнірі, подвиги, на її честь він складав вірші (а якщо не володів цим мистецтвом, то звертався до перехожих менестрелів, які за окрему плату погоджувалися славити її ім’я повсюди).
Етикет передбачав, що