В інших містах західного узбережжя траплялося всіляке. У містечку Калґурлі, наприклад, розташованому за сотні миль у глиб країни, були підземні золоті жили, вкриті кіркою пустелі. Чоловіки приходили туди з тачкою та ковшем для промивки золота, а покидали місто в автомобілі, за який розраховувалися самородком розміром з кішку. У Калґурлі навіть частина вулиць мала іронічні назви, як, наприклад, Крез [2]. Світ потребував того, що було в Калґурлі. Партаґез міг запропонувати лише деревину та сандалове дерево – дрібнички порівняно з можливістю швидкого процвітання, як у Калґурлі.
А 1914 року все змінилося. У Партаґезі виявили те, чого так потребував світ. Чоловіки. Молоді, здорові парубки. Чоловіки, котрі провели все своє життя важко працюючи: розмахуючи сокирою або за плугом. Чоловіки, котрі повинні були загинути в розквіті сил на бойових вівтарях іншої півкулі.
Якщо 1914-й асоціювався лише зі стягами та запахом шкіри в нових мундирах, то рік по тому життя змінилося. Це вже була не інтермедія. Замість повернення любих та здорових чоловіків і синів, жінки почали отримувати телеграми. Папірці випадали із закляклих рук і розвівались пронизливим вітром. У них ішлося про те, що хлопчики, яких вони годували грудьми, купали, лаяли та оплакували… їх більше не було. Партаґез приєднався до решти світу пізно, і це приєднання було надто болючим.
Звичайно, що втрата дітей завжди є річчю, яку потрібно пережити. Ніхто не гарантував, що дитина народиться живою чи проживе довге життя. Природа допускала тільки здорових та щасливчиків у цей рай на землі. Загляньте під обкладинку будь-якої сімейної Біблії, і ви переконаєтеся в цьому. Кладовища також розповідали історії дітей, які через укус змії, лихоманку або невдале падіння з возика нарешті піддалися маминим «т-с-с, тихіше, дитинко». Діти, що вижили, звикали до того, що накривати на стіл потрібно на одну тарілку менше, як і до того, що потрібно було посуватися, коли з’являлися нові брати чи сестри. Як на пшеничних полях, де більше зерна сіють, ніж може дозріти, Бог, схоже, щедро роздавав дітей, а потім забирав їх згідно з лише Йому зрозумілим божественним календарем.
Міське кладовище завжди правдиво все записувало, і його надгробки, деякі з котрих похилилися й мали вигляд кривих, почорнілих зубів, відверто розповідали історії життів, що їх забрали хвороби, вода, дерев’яні колоди або навіть удар блискавки. Але 1915 року кладовище почало щось недоговорювати. Хлопці та чоловіки з міста й околиць помирали, а воно мовчало.
Правда була в тому, що молоді тіла лежали десь у болотах на чужині. Влада зробила те, що могла: могили рили там, де дозволяли умови та командир батальйону; докладалося багато зусиль, щоб ідентифікувати зібрані частини тіла, і якщо розпізнавали рештки