Старосвітські батюшки та матушки. Іван Нечуй-Левицький

прибігла й сіла. Довгі кінці стрічки кругом стану, кінці банта літали кругом неї, як на вітрі. Олеся ловила стрічки рукою й швидко то одкидала їх, то притягала, то обсмикувала. За дочкою вийшла з світлиці мати, поправила щось на шиї, знов вернулась і знов вийшла. Вони вештались, неначе в хрещика грали. Через двері в кімнату Балабуха вглядів здорове ліжко, неначе порон на Росі, а над ліжком здоровий килим, на котрому були виткані чудні квітки, неначе стояли на задніх ногах в три рядки здорові зелені жаби з червоними животами, побравшись за передні лапи. В дверях проти килима Балабуха вглядів другу панну, таку на зріст, як Олеся, але багато кращу, в бідненькій ситцевій сукні. То була менша дочка, котру погано убирали й ховали од паничів в далекій кімнаті.

      За Терлецькою ввійшла в світлицю горбата Килина й винесла на тарілці дві тонесенькі скибки паляниці та з ложку масла в маслянці. Терлецький налив в малесеньку чарку горілки, поздоровкався з гостем, випив сам, почастував гостя й заткнув графин затичкою, неначе давав знати, що він більше не буде вже частувати. Балабуха випив, навіть гаразд не розкуштувавши, і взяв в руки скибку паляниці. Скибка світилась наскрізь.

      – А ми тут, паніматко, розбалакались з Марком Павловичем про академію та так налякали Килину цими згадками, що вона впустила тарілку та й розбила, – сказав Терлецький до жінки.

      – Similis simili gaudet[7], – обізвався Балабуха. – Ми колись грали в академії комедії та почали пригадувати з отцем Петром деяку давнину.

      – Ви грали комедії? – спитала Олеся. – Ото, коли б мені довелося на віку хоч раз побачити комедію. Сидиш тут у Хохітві й людей не бачиш.

      – Де вже ти хотіла в Хохітві побачити комедію, – сказав Терлецький. – Це чудо показує тільки наша Київська «аlma mater»[8].

      – Папа кажуть, що й вони грали, – сміливо обертаючись до Балабухи, промовила Олеся. – Та ще й убирались за панну.

      Стара Терлецька трохи осміхнулась, глянувши на бороду та вуса свого чоловіка.

      – Колись убирався за панну, а тепер вже не вберусь, – сказав Терлецький.

      – Може, й ви убирались за панну? – сказала Олеся, обертаючись до Балабухи.

      – Ні, я раз убирався за… Славу, – знехотя сказав Балабуха, – а другий раз за прекрасного Іосифа.

      – Ото, як би я хотіла побачити, як ви вбирались за прекрасного Іосифа, – сказала Олеся, спідлоба поглядаючи на Балабуху. – Мабуть, воно вийшло дуже гарно.

      Балабуха оговтався й перестав втягувати шию в комір. Сміливість в Олесі, привітність Терлецької одбили в його охоту тікати в пасіку та в чорнобіль.

      Балабуха не дуже сподобався Олесі з лиця, але його зріст, велика постать, вченість і латина звернули її увагу, сподобались їй тим більше, що до неї приїжджали невчені прості поповичі, на котрих вона не хотіла й дивитись, і навіть не виходила до їх. Мати так само була привітна до Балабухи, бо вже був час видавати Олесю заміж.

      Килина одхилила двері й щось шепнула до Терлецької. Олеся зірвалась з стільця й побігла в двері