Сині етюди. Хвильовий Микола. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Хвильовий Микола
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
а це було взимку, а його композицiї французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.

      Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява:

      Комендант мiста наказує..

      Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.

      Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України…

      …Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.

      Було сумно.

      Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого українського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.

      Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазiя, це романтика.

      Український дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаємiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

      I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м’яке тiло.

      Фантазiї розцвiтали пiд блакитним небом.

      Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

      XI

      Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

      Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

      Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцiї вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

      Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Українi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр’я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.

      Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

      Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:

      – Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.

      Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

      Редактор Карк:

      – Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

      Нюся:

      – Покладiть на мої колiна голову.

      Вiн клав, i вона пестила йому м’яке волосся.

      Вона усмiхалась:

      – Губ-трамот! Губ-трамот!

      I вiн усмiхався хоро:

      – Губ-трамот! Губ-трамот!

      А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.

      I