– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.
– Вiдкiля це ти знаєш?
– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:
Ципльонок жареной, ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочiть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комiсар.
I говорила:
– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.
– Да… – сказав i одiйшов. Думав…
…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.
Шкiц органiзовує трест i вже не говорить про Україну, тiльки iнодi мало.
Але вiн каже:
– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоїш на руїнах – важко, бо смердить трiшки й нагадує… та треба жити.
Карк нервово кинув:
– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:
– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.
I розiйшлись.
Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовується дiрка на чолi…
…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…
Так снилося.
XIII
Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов’яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.
Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?
XIV
Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiє, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.
XV
В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання – як ви гадаєте?
XVI
Навiщо стiльки роздiлiв?
Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.
XVII
Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.
Спокiйно:
– Добре.
Чуття казало:
– Тепер багато знайдеться.
Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:
– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.
Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.
Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.
Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.
Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.
З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить