В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було якоїсь дрiбнички – i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.
Одно їх єднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.
– А ти ж що, плюнув йому межи очi? – допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.
– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрiй. – Таке вигадав!..
Ти що тут робиш?
Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього.
– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.
Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.
– Чуєш, Гафiйко, вiн рибу варить!.. скрикнула Маланка.
В голосi її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо.
– Здурiв! здурiв! Їй-богу, здурiв… – кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.
Вiдтак зупинилася перед Андрiєм, сплеснула руками i, не розтуляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима.
Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнчається! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'їли ще бiльшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!
Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiєвi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску.
Андрiй намагався обернути все в жарт.
– Не скигли, стара, сiдай та попоїж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як…
I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.
– Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить!
Андрiєвi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.
Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння.
А Маланка лютувала. Опрiч того, що її живий жаль брав за знiвеченою рибою, вона була голодна. Вон захляла з голоду, їй так хотiлось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свiжої линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: їй аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розумiла, що не може приступити до страви, i ще сильнiше кляла.
– Не журись, жiнко, ось