Fata morgana. Михайло Коцюбинський. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Михайло Коцюбинський
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
Он i панна Тося… i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.

      Всi вони зросли при нiй, на її очах. I раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на неї звiдкись. Вона їла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдає i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як їй було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяїв. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки.

      Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а її била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли їй варити їсти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу i нiхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цiлому табуновi пажерливої челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав її на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити її господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власної хати, не то що землi – i досi не знає. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi.

      З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь…

      Iмберу, матiнко, iмберу.

      Вивини рубочок з паперу…

      А їй пiдкотилося щось пiд горло, душить її, i вона б'ється головою об стiл, голосить i миє сльозами тодi вже чорнi руки. То доля її плакала тодi.

      Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю…

      – Агуш, треклятi… Агуш-ша!

      Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньої стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою.

      Маланка заспокоїлась і знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.

      Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тiльки їй волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають – багатирi знайшлись"… Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай їм… Не дочекають…

      Не таку вона їй долю готує, вона оддасть її замiж. За хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути… Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого…

      Перед очима