– Кажуть, у наливайківців була ціла бочка золота. Де ж воно поділося? – запитав хтось із молодих. – Невже ніхто ним не скористався?
– Чув і я про золото, – погодився Безкровний. – Кажуть, Наливайко, відчуваючи скруту, закопав його десь тут, а де – ніхто того не знає.
– Отже, воно під землею? – спитав той же голос. – От би знайти та відкопати!
– Га-га-га! – зареготали чумаки. – Чого Пилип захотів! Бочку золота! Що б тоді було?
– Та вже було б видно, що з ним робити, – відповів незворушно вайлуватий Пилип, Хуржиків наймит.
– Проциндрив би гарненько у шинку, та й по всьому! – докинув його напарник по наймах Кирило, насмішник і жартівник. – Ще й нас забув би до столу запросити!
– Я не твого батька син, – огризнувся той. – Був би мішок золота, тоді й побачив би!
– Годі вам пустословити! – гарикнув на них Хуржик. – Завели пустомелі! Трохи відпочили – тепер вози мазати!
Чумаки і наймити нехотя почали підводитися. Хтось буркнув:
– О! Починається чумацька неволя!
Справді, це була важка й набридлива робота. Кожного дня – двічі мазати вози. Однак кожен знав: не помажеш – не поїдеш! Тому хоча й нехотя, а побрели до своїх возів.
Пилип з Кирилом зупинилися біля своїх батових, а Івась глянув на господаря, ніби запитав: а як же мені – одному?
Хуржик прикрикнув:
– Гей, ви! Не кожен сам собі, а всі разом! Починайте з першої мажі!
Хлопці щось буркнули у відповідь, але ослухатися не посміли.
Івась витягнув з-під полудрабка міцний дубовий кілок, кинув хлопцям.
– Пилипе, я підніматиму воза, Кирило стягуватиме колесо, а ти бери мазницю та змащуватимеш вісь! Нумо, за роботу!
Мажа була важка, навантажена різним товаром, але Івась, підставивши кілок під переднє праве колесо, – а це було давнє чумацьке повір’я – починати з правого