– Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, – несміливо заперечив Василь. – А що наймичка – то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!
– Який розумний! А ти його надбав? – скипів Хуржик.
– Семене! – втрутилася в розмову Ганна. – Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!
– Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!
– Ну, й хай сміються, – буркнув Василь. – Не дуже страшно!
– Тобі не страшно, а мені соромно буде.
– А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? – спитала Ганна.
Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розметалися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.
Хуржик сердито гримнув:
– Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських – яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…
– Дуже треба мені ваша корчма! – не здавався Василь. – Не з корчмою ж мені жити!
Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?
– Досить! Занадто ти розумний став! – і вдарив долонею по столу. – Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий їду в Крим… А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!
Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.
Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.
– Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ – міг би й женитися… Чи, може, самому закортіло?
– Що-о? – Хуржик аж підскочив на стільці. – Ти знову за своє?
– Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину… Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я проклену тебе! З того світу встану – і проклену!
Хуржик схопився і кинувся до дверей:
– Тьху на тебе, дурноверха! – плюнув і вискочив з кімнати.
5
Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:
– Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу…Ждемо твого наказу!
Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску – ковальських виробів: підків, ухналів, серпів та