Контрольний укол. Іван Дубінін

за виносним столиком біля кафе. Ігор узяв по келиху світлого пива, трохи сушеної риби. Він закурив сигаретку. Запропонував мені, а я ж не палю. Відпивши відразу півкелиха, мій колега відкинувся на стільці і, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:

      – Як добре!

      Я погодився.

      – Ти знаєш, – почав він застільну бесіду, – на роботі – хворі, хворі… Здається, весь світ хворий: того нудить, того судомить. У гості до кого-небудь прийдеш, як дізнаються, що ти лікар, відбою від скаржників немає. То печінка у них болить, то тиск скаче! Там – пече, там – тече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував відбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бік?». Одні губляться, а деякі, щось там прикинувши, відповідають: «У правий». – «А ви в лівий бік крутіть, – кажу, – вона і врівноважиться». А як хочеться іноді вирватися абикуди від проблем, від болячок, подивитися на світ здоровими очима. Адже, дійсно, – добре! Сонце світить, небо блакитне, дівчата симпатичні ходять! – він підморгнув мені по-свійському. – А? Як у тебе на особистому фронті? Он хоч би Вікторія у нашому відділенні. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана ніби.

      Я мовчки цідив пиво. Коли п'єш, можна не відповідати. Та він не став мені більше дошкуляти.

      – Слухай, а поїхали зараз до мене. Дружина вже повинна прийти зі школи. Наталка буде рада.

      – Вона що у тебе, ще школярка?!

      – Ні, вчителька.

      Чинити опір було марно, і ми, допивши по другому келиху, відправилися до Ігоря додому. Він жив у старій «хрущовці» – облупленій п'ятиповерхівці з брудним під'їздом, без ліфта. Ми піднялися на четвертий поверх. Двері відчинила миловидна молода жінка у квітчастому домашньому халаті. Чорнява, кароока, з короткою стрижкою.