Голос шефа був спокійний: – Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.
РОЗДІЛ 2
За тиждень я вже відчував себе більш-менш упевнено на своїй роботі. Ігор Петрович, тобто Ігор (так він запропонував називати його в неробочий час), узяв наді мною шефство, і ми навіть подружилися. Він був старшим на вісім років, але тримався на рівних і ввів мене в курс усіх місцевих подій.
– З шефом жити можна, – говорив він мені в ординаторській, коли ми закінчили оформлювати історії хвороб після обходу. – Головне, не забувай, що він начальник. А то він цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клізму по самі… – він подивився на мої вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалів мене і додав: – По самі ніздрі! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораєшся, в медінституті чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, – він усміхнувся, переходячи на жартівливий тон, – дві речі можуть зіпсувати молодого неодруженого доктора: спирт і жінки.
– Ні, мені цього не потрібно.
– Не зарікайся. Краще вже відразу і потихеньку. А то такі, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуєшся. Спирт тебе пити змусять, а жінки в нашому житті невідворотні, як світлі свята і сірі будні.
– А Надія Миколаївна давно тут працює? – тонко, як мені здалося, я перевів розмову в дещо іншу площину.
– Та років десять вже, напевно.
– Ну і як вона?
– Взагалі-то вона непогана, але, як і всі жінки, непередбачувана. То добра, хоч до хворих прикладай, то невитримана, як після клізми. Хочу дати тобі пораду. З жінками поводься тільки чемно, тому що кожна друга з них або стерво, або відьма. Якщо їх образиш, обов'язково напаскудять, помстяться. А Надія, вона – розлучена. Живе з матір'ю і маленькою донькою. Такі – наче чорна скринька з капканом усередині. Поживеш – побачиш.
Надія ж Миколаївна у подібній ситуації, заклавши ногу за ногу, оголивши їх до верхньої третини стегна, в розкритому халаті, під яким були спідниця і кофтина, попихкуючи незмінною сигареткою і скрививши отруйно губи, чи то від гіркого диму, чи то від внутрішнього стану, наставляла мене зі своєї дзвіниці:
– Тут Вам, Василю Васильовичу, не інститут, «двійку» потім не відпрацюєш. Як щось не так – можуть і пикою об стіл. Як Вам, до речі, наші лікарі?
– Нічого, нормально ставляться.
– Ну-ну, осягайте, докторе, навчайтеся суворій правді життя. А Ігор Петрович що тут Вам про мене наспівав?
– Так, у загальних рисах. Хвалив.
Вона подивилася на мене. Я зашарівся.
– Вам, Василю Васильовичу, ще треба навчитися брехати жінкам. У житті це здорово допомагає. А втім, можливо, Ви й не навчитеся.
– Я не брешу, – сказав я і ще більше почервонів.
– Ви молодий, Вас ще ліпитимуть. Але не дозволяйте нікому робити з себе млинця, – закінчила вона серйозно.
Напевно, зовнішність у мене така, що привертає до себе увагу, бо всі