Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.
– Зайдіть!
Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.
– Можна до Вас, Василю Васильовичу?
– Так, заходьте, будь ласка.
Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.
– У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?
– Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.
– Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?
– Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.
– Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займається – крутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовляв – серце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.
– Ну що Ви! – не витримав я. – Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.
Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.
– Як Ваше прізвище?
– Пономаренко Віра Сергіївна.
Я узяв її історію хвороби, погортав.
– Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петрович – досвідчений, грамотний лікар.
Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:
– Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?
Я оторопів.
– Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович…
– Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.
– Та я в принципі не заперечую…
– От і добре. Дякую Вам.
Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.
Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було