– Не говори такого. Ти прекрасний архітектор. Ніхто не має стільки замовників.
– Так, багачі наймають мене, і я будую їм гарні «хатинки». Водночас спостерігаю, як опаскуджуються наші міста безглуздими спорудами.
– Тимофію, не можна мучити себе тільки тому, що ти не головний архітектор держави.
– Не тільки. Мені здається, що переді мною якась стіна, і я не знаю, як обійти її, а пробити нема сили.
– То стіна між тобою і людьми. Але ти сам її звів.
– Можливо… Очевидно, я не можу жити в бруді.
– Тимофію – яке у тебе гарне ім’я! – ти витворив собі уявний світ, а що там іншим важко перебувати, або навіть неможливо, то вони не винні.
– Тобі зі мною важко?
– Іноді – нестерпно.
– Я у цьому причина?
– Ні.
– Тоді хто?
– Тут винуватого не може бути… Є те, що є… А знаєш, чому музика така прекрасна?
– Не знаю.
– Тому, що музика це гармонія, а те, що довкола – хаос. Ти прагнеш гармонії між собою й суспільством, але хаос у ньому визнавати не хочеш. Але він є, і буде вічно.
– Маєш рацію. А далі?
– А далі – постав собі завдання, яке годен виконати. Замахнись аж на неможливе, тільки не шукай того, чого бути не може.
– Ти розумно говориш. Розумно… А не здогадуєшся, чому люди охоче дають поради?
– Ні.
– Бо їм не треба їх виконувати. Яке завдання може собі ставити безробітний архітектор… Яно, я знаю, як зробити міста прекрасними, а наді мною насміхаються… Розумієш, насміхаються, як над ненормальним. Скажи, я нормальна людина?
– Тимофію, що за питання дитяче.
– Ти мене визнаєш. Спасибі і на тому. Але ж ти хочеш, аби я був іншим…
– Та не хочу, щоб ти був іншим, я хочу бути з тобою.
– Мабуть, у мене все вже прийняло незворотній характер. Не осуджуй дуже. Надіюся, «там» буде якось інакше…
Дівчина спочатку подумала, що він дражнить її, та коли переконалася, що це серйозно – прочитала в його хижому безжалісному погляді, – злякалася. Потім розплакалася і крізь сльози вигукнула:
– То візьми й мене з собою.
Це його вразило. Вразило і здивувало.
– Навіщо? Ти така гарна, пишна, тобі дітей народжувати, а не думати про дурне.
– Тимофію, ти нічого не розумієш. – І додала з болем: – Абсолютно нічого.
Він хотів перевести розмову на жарт, та вона розплакалася дужче, кинулася на нього з кулачками, він став захищатися, у штовханині вони розпалилися – і попадали в ліжко… І так їм добре стало…
А на небі розсунулися хмари, і сонце поставило посеред кімнати злотисту пляму.
Раптом ударив бубон, зарипіли труби, заскавуліли флейти – грали жалобний марш.
– Сусіда ховають! – скрикнула Яна. – А ми собі таке дозволили…
СПОВІДЬ ПІД ШЕПІТ КАЛИНИ
Суїцидні настрої нападали на нього