і, як не дивно, захищеним, це кімната Яни. Особливо комфортно тоді, коли вона вивчає свою партію – дівчина грає у симфонічному оркестрі. Він влаштовується зручно в кріслі й сидить тихо-тихо. Іноді щось читає, іноді роздивляється альбоми, але в такі хвилини завжди відчуває себе умиротвореним. Скрипочка виспівує, він фантазує; і хоча десь там люди намагаються надурити один одного, що йому до того – той світ далеко-далеко звідси. Майже не видно. І не цікавий. Для нього варті щось лише дві речі – дівчина і скрипка… У цьому словосполученні він вгадує – яскраво, зримо, до болю в шлунку – єство вселенського трагізму… та відчуває єдність дівчини і скрипки. Вона, Яна, людині так не розкриється, як розкривається цій дерев’янці з натягнутими жилами. І оті звуки то не музика, ні – це сповідь беззахисної самотньої душі. Його, безробітного Тимофія, можна обманути в словах, але не в почуттях – та він не винен, що почуття в нього загострене… Але є речі, на яких він розуміється добре. Скажімо, для диригента – як і для композитора – існує партія – скрипки, віолончелі, духових, ударних та іншого причандалля, але ні для диригента, ні для композитора не існує людини. Є інструмент, і є для нього партія. Важливо єдине – музика. А вона можлива, коли добре функціонує цілісний організм – оркестр. У ньому ж місця для особистості немає. Правда, він також розуміє, що оркестрант отримує винагороду – відчуття участі в містерії творіння, відчуття участі в містичному священнодійстві, коли ти не особистість – це ніщо, – а провідник високої ідеї – і байдуже, звертає хтось на тебе увагу чи ні. Музика – понад усе. А потім… та це вже проза…
Тож коли Яна закінчила грати, він розчаровано спитав:
– Вже все?
Дівчина поклала скрипку, помовчала хвилинку, потім співчутливо сказала:
– Все.
– Шкода, мені так гарно було.
– Шкода.
– Зіграй ще.
– Іншим разом.
– Коли ти граєш, я втрачаю себе.
– Чому?
– У мене тоді загострюється не тільки гастрит, а й вина перед людством.
– Тимофію, ти якийсь дивний.
– Я знаю.
– Чому ти не такий, як усі?
– Помиляєшся, Яно, то усі не такі, як я, – сказав абсолютно серйозно.
– Але ж усі мають сім’ї, постійні заробітки, тобі ж уже під тридцять, а поводишся, як розбещений юнак.
– Де у моїй поведінці розбещеність?
– То світ не такий, то депутати дурні, то влада – злодійчуки, то народи тратять ресурси даремно, а самі остаються убогим – ось чим ти переймаєшся. А мені ще й разу не сказав, що любиш, – і ображено відвернулася.
– Яно! – Тимофій зробив вигляд, що здивувався. – А що я роблю час від часу?!
– Пошляк… Пошляк…
– Дякую. Бачиш, як просто стати таким, як усі.
Дівчина здивовано глянула на нього. Чорти б його забрали, та він же все розуміє. Просто грається, поганець. А реагує швидко – іноді речення ще не закінчиш, а в нього відповідь уже готова, та ще й така, що може образити.
