У її погляді – щире захоплення. Вікторія світилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагідно обрамляло обличчя і хвилями спадало на плечі. Відкритий погляд підкуповував щирістю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахисність дівчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Кості.
Зовсім іншою постала Надія Климович. Дівчина уже вивчала Братишина, коли він перевів на неї погляд. Бісики в її очах іскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвіст розпустив, – а він справді підтягнувся і Надія помітила це, і посмішка заіскрилась ще більше. Братишин зніяковів, підсвідомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустріти років тридцять тому. Та… що там… зараз – а це він зафіксував своїм швидким розумом – і уже не підсвідомо – усе віддав би…
І засоромився.
– Костя завжди перебільшує, – відповів лагідно і знітився, бо посмішка Надії не відпускала.
Врятував Леонід Орович Паскудний, полковник давній знайомий Братишина, який від спеціального відомства час від часу робив замовлення лабораторії.
– Вітаю, вітаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув іменинникові руку. – Ви – геній!
– Ну, ну, пане полковнику, – Григорій Федорович зніяковів. – Навіщо так…
На початку дев’яностих в Україні слово «пан» і «пані» витіснило більшовицьке «товариш», проте серед військових і комуністів воно збереглося.
– Пані і панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогодні виявили до моєї скромної особи. Прошу всіх до господи. Вечеря чекає.
Гості, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.
– Можна кілька слів?
– Слухаю.
– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закінчили тоді.
– Це ваш чорний гумор, пане полковнику?
– Я ніколи не був таким серйозним, як зараз, – відповів Паскудний. – Справа для вас у конечному результаті буде вигідна. Ви й не здогадуєтесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Національна катастрофа може трапитись з хвилини на хвилину.
– Леоніде Оровичу, минулого разу, я сказав, що віллу не продам.
– І робите помилку. Може статися переворот. Тоді націоналізація, і… ваша вілла…
– Навіщо тоді вам купувати? У вас її теж заберуть.
– Е, професоре, даремно іронізуєте… У мене заслуги, у вас – наймані робітники… Зрештою, я не для себе… Де ж у мене такі гроші…
– Ні, пане полковнику, – відповів Григорій Федорович спокійно, навіть лагідно, але було зрозуміло: говорити про це більше недоречно.
Вони зайшли до світлиці. Розмова стихла. Скрізь привітні усмішки, добрі, ласкаві погляди.
– Прошу уваги, панове, – сказав депутат Кіндратенко Сергій Вікторович, – я уповноважений магістратом привітати сьогодні