– Ви не любите людину, – зауважив якось, ще в університеті, математик Володимир Іванович Перехрест.
– А навіщо її любити? І за що?
– Краще б ви матеріальні і духовні сили, що тратите на штучний розум, повернули на підготовку фахівця з нормальної людини.
Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинної Братишина, тому зауваження збентежило його.
– Добре, – сказав. – Заради вас я виділю кошти. А щодо штучного інтелекту… Власне, це не вдалий термін. Наш комп’ютер буде виконувати логічні операції і робитиме вибір. На що не завжди здатна людина… Присилайте свого протеже.
Юнак не сподобався Братишину, та навчанню піддався. Правда, закінчилось тим, що студент написав донос на свого учителя…
Перехрестові було дуже незручно, коли вони випадково дізнались про зраду. Він не міг позбутися думки, що Братишин і його підозрює.
– Розумієте, колего, – сказав посміхаючись. – Ми від цього не застраховані…
– Розуміти то я розумію. Але щоб я більше не бачив цього…
– Треба вміти пробачати людині. – Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.
– Тільки не її малість. – Братишин був злий. – Тільки не її малість.
– Для Бога не існує, що простити людині, а що ні. То якщо ви, шановний Григорію Федоровичу, вибираєте, що вибачати, то воно не має сенсу, бо важливо не кому прощається, а хто прощає.
– Що ж ви, люб’язний, порадите?
– Учіть його далі і спостерігайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалі знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделі такий варіант…
– Але ж і убивцю ми програмуємо. Може запропонуєте і його послугами скористатись.
– Крайнощі, Григорію Федоровичу, крайнощі.
Якраз тоді сталася аварія на хімзаводі, і Братишин відклав роботу над моделлю. Втягнувся у будівництво. Коли вілла була готова, він попросив Чалого залишитись.
– Живи зі мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своїми проектами зможеш працювати тут.
В особі Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхідності навіть доброго кулінара і гарного співбесідника.
Від людей оберігав болючу таємницю. Ще будучи учителем зустрів красуню і одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в іншого. Залишивши чоловіка з дитиною та рекомендаціями як доглядати її, вона майнула з тим світ за очі.
З того часу – ні звуку.
Тоді він розгубився, а як маленький Костя захворів, думав збожеволіє… На щастя дитина виявилася міцною.
А коли чорночубому юнакові виповнилося двадцять і він прекрасно виконував найскладніші сонати Бетховена, відносно добре розумівся у філософії, малярстві, батько відчував себе щасливим безмежно.
– Тату, – запитав якось син. – Чому