Доповідь академіка О. І. Білецького на сесії Загальних зборів Академії наук УРСР 6 березня 1961 р
Протягом ста років, що минули з дня смерті нашого великого поета, постать його безмірно зростала й підноситься тепер на цілий світ.
Це не значить, що вивітрилася в Шевченка українська специфіка. Ні! Він був, є і навіки залишиться українським поетом, як Гомер – старогрецьким, Данте – італійським, Пушкін – російським. Це значить тільки, що розуміння народами світу поезій Шевченка значно поглибилося. Так поглибилася й наша свідомість, наше розуміння тої історичної ролі, яку український народ разом з братнім російським та іншими народами Радянського Союзу і слов’янських демократій виконує в процесі докорінного перетворення людського суспільства.
Як це не дивно – проти ідеї всесвітнього значення Шевченка – виступали неодноразово українські буржуазні націоналісти. Претендуючи на звання «представників» українського народу, а насправді бувши лютими його ворогами, вони намагалися відгородити Шевченка від усіх інших народів, зробити з нього якесь «святая святих», куди, крім них, нікому іншому немає доступу.
Академік О. І. Білецький про справжній зміст сентенцій відносно «окремої української душі»
Ось, наприклад, що писав один з зарубіжних авторитетів (професор С. Смаль-Стоцький). «…Думи Шевченкові, що зародилися й виросли з того специфічного українського лиха, такі специфічно українські, такі наскрізь оригінальні, що їм ніде ані взору, ані пари не найти. Шевченко черпав їх із самого дна української душі, а та українська душа в спільнім історичнім житті українського народу довгі віки, від Святослава аж до Шевченка, вміла на основі традицій поколінь сформувати свою одну народну думку, одну релігію, свої специфічні побажання, свої найвищі етичні, культурні та політичні ідеали – відмінні від інших і тільки їй питомі».
Навряд чи треба спростовувати це твердження. По-перше, чи можемо ми уявити собі якусь «українську душу», незмінну від Святослава до Шевченка? Ми не заперечуємо ідеї національного характеру, але цей характер в нашій уяві не є чимось незмінним протягом багатьох століть. А по-друге, жодна національність не живе і не зростає в цілковитій ізольованості від інших народів, і не буває якоюсь «річчю в собі», якій «ніде ані взору, ані пари не найти». А коли б це було – вона справді була б позбавлена світової цінності.
Наскільки розумніше писав російський критик Добролюбов у відомому відзиві на вихід «Кобзаря»: твори Шевченка, «будучи народно-украинскими, понятны и близки, однако, каждому, кто не извратил в себе лучшие человеческие инстинкты»91.
Наукове розуміння провідних ідей у творчості Шевченка
Ті ж самі українські націоналісти аж до наших днів намагаються довести, що «основне (а мабуть, і єдине) в Шевченкові – ідея боротьби за визволення і незалежність української нації. Проте, досить прочитати Шевченка, щоб побачити, що це не основне в його творчості, коли брати всю творчість