Академік Білецький про місце Шевченка в літературному процесі
З 1847 р. Шевченка ізольовано від культурного життя. Про культурне життя Росії, України та Заходу він був поінформований лише випадково. Він перебував поза життям, поза межами культурного світу, як античний Прометей, прикутий до скелі. Йому категорично заборонено писати.
Проте він писав. Він існував, хоч і невідомий у літературному процесі.
Яке ж було його місце в цьому процесі?
Спробуємо його порівняти хоч би з зарубіжними поетами селянства та дрібнобуржуазної демократії. Він сам дав привід для такого порівняння своїм посиланням на славетного шотландського поета Роберта Бернса (який помер ще 1816 р.). Він називає Бернса «поетом великим і народним»93. Проте Бернс – виразник сподівань простого чесного релігійного фермера, прихильника «партії порядку», яка, за його висловом, співає гімн «за короля, не забуваючи при цьому й народу». Шевченко не проспівав би гімна й гетьманові94.
Шевченко і метри західноєвропейської літератури
Є щось спільне між Шевченком і Беранже. Про вплив тут не йдеться. Шевченко з захопленням читав Беранже у перекладі Курочкіна, повертаючись із заслання 1858 р. Але Шевченкові був зовсім чужий анакреонтизм95 і епікуреїзм Беранже. Матеріалісту Шевченкові була чужою віра Беранже в силу ідей, уявлення волі як абстрактного «блага», а не реального наслідку класової боротьби, що пов’язана неминуче з насильством. Зіставимо глузування Беранже з церкви та її служителів з шевченківською постійною боротьбою з богом, ставлення Беранже до дворянства, до маркіза де Караба та інших емігрантських кіл з шевченківським ставленням до панів – і ми побачимо величезну різницю. Там – глузування, іронія; тут, у Шевченка, – лютий гнів, зненависть. Там, у Беранже, – благодушні мрії про майбутнє цілковите визволення невільників класового суспільства. Там як ідеал la Sainte alliance des peuples – священна спілка народів, мир, який сходить на землю, сіючи золото, квіти, колосся, закликаючи народів простягнути один до одного руки: тут – «вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…»
Ні, не таким здається Беранже, завжди готовий до згоди, завжди прагнучий до переходу в коло інтимніших переживань, поруч з Шевченком, який не глузує, а картає, кличе не до того, щоб «відремонтувати старий світ» та зробити його зручнішим для життя, а щоб знищити всю громадську будівлю – таку, якою вона була за його часів, і на її руїнах побудувати нове життя – оновлену землю, де «врага не буде, супостата,