– Ну, нічого собі! – присвиснула Ксенія, – це він явно перегнув палицю! Давай, зберемо речі та поїдемо до мене, нема чого йому тут надзвонювати!
Лара провела наступний день у роздумах, сповнених образ і здивування: «Просто взяв і викинув на вулицю, як кошеня! Як він міг? Хіба ЦЕ кохання, про яке він мені постійно торочить?!» Увечері додому до Ксюші приїхала також і Світлана. Вона була найстаршою з поміж усіх подруг Лари і мала дуже ефектну зовнішність: висока, струнка, з яскраво-рудим пишним волоссям і розкішною голлівудською посмішкою. Незважаючи на це, вона одна виховувала доньку і проклинала те почуття, через яке не могла забути того єдиного в її житті, зрадника.
Дівчат пов'язувала багаторічна щира дружба, неодноразово вони виручали одна одну з біди, всі свята та знакові для них події намагалися проводити разом. Вони могли тривалий час не бачитися і навіть не телефонувати одна одній по кілька днів, але все одно були немов пов'язані невидимою ниткою і відчували підтримку навіть на відстані. Лара навіть уявити собі не могла, як могла б жити без своїх подруг, особливо відтоді, як Марк перестав брати участь у її житті та цілковито замкнувся. Світлана до того ж стала її колегою на роботі. Після традиційного вітання вона серйозно глянула на Лару:
– Навіть не думай розкиснути і поступитися Марку! Це орендована квартира, контракт оформлений на вас обох, а ти в цій квартирі така ж господиня, як і він. Марко не має жодного права виганяти тебе на вулицю, особливо з дитиною. Нехай сам іде, якщо його щось не влаштовує!
– Вірно, я теж так вважаю! Тобі слід повернутися додому та відстояти свої права, – Ксенія принесла гарячу каву. – У мене можеш залишатися скільки завгодно, але це не вихід зі становища, тим паче, що невдовзі повертається Віталік. Думай про себе та дитину! Чоловік – це навіть не родич!
Дівчата гірко усміхнулися, бо кожна з них мала свій власний досвід, що підтверджував ці слова: всі вони виховували дітей без батьків. Лара так і вчинила, і наступного дня повернулася додому. Марк, на її превеликий подив, нічого не сказав. До приїзду Віталіка він, як завжди, вважав себе «вдівцем», а потім життя поступово увійшло у своє звичне русло, так, наче нічого й не сталося. Проте Лара так і не змогла забути той випадок, тож віри чоловікові вона вже не йняла, так само як і втратила всі ілюзії стосовно його надійного та міцного чоловічого плеча та незламної любові.
***
Минув рік. Усе повторювалося, як у зачарованому колі: сварки, примирення, а між ними трохи спокійного сімейного життя. Лару дивувало в поведінці чоловікова поєднання абсолютно різних якостей: то він був