Генріх знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генріх просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.
– Я продав надгробок з хрестом, – каже він з нещирою скромністю.
– Який? Маленький, мармуровий? – з надією питаю я.
– Ні, великий, – відповідає Генріх, втупившись у мене очима.
– Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?
– Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?
Генріх втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.
– Ні, – відповідаю я, – іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.
– За скільки ж ти його продав? – не витримує Ґеорґ.
Генріх потягується.
– За три чверті мільйона – без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.
– О боже! – вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.
Генріх кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.
– Це була важка боротьба, – пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.
– Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, – кажу я.
– Що?
– Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.
– Що? – роздратовано перепитує Генріх. Я завжди збиваю його з пантелику.
– Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, – пояснює Ґеорґ.
– Що? Що все це має означати? Хай йому чорт! Мучся з ранку до вечора, продавай якнайкраще, а тут тобі ще й дорікають… їдьте самі на село та й спробуйте…
– Генріху, – лагідно перебиває його Ґеорґ, – ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генріху. Цього року інфляція набрала темпів скоротечних сухот. Ось чому цифри зараз нічого не значать.
– Я й сам це знаю. Я не ідіот.
Нам