– Ти знову тут! – радісно вигукує вона. – Де ти був весь час?
Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.
– Де ти був? – знову питає вона.
Я киваю на ворота.
– Десь там, за ними…
Якусь мить вона пильно дивиться на мене.
– За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?
– Може, й шукаю, та лиш не знаю що.
Ізабела сміється.
– Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.
Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф – нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям – Людвіг Бодмер – вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.
Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм – тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.
– Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.
Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.
– Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.
– Ти не Рудольф.
– Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.
Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.
– Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.
Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.
– Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?
– Справді, чому? – здивовано відповідаю я. – Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?
Вона киває головою.
– Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?
– Лікар теж? – питаю я.
– Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.
– А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра