Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні в житті, і ніколи не вмів – завжди був занадто гарячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди щось ламалось, – однак хто взагалі може грати як слід, а якби й міг, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо підкорити його, кидає у воду? Переді мною часто зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?

      III

      Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялось. Курс долара все ще стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається світлим і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивцю можна простити, а добро й зло – це лиш пусі і слова.

      Я повільно одягаюсь. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою воріт пролітають ластівки, виблискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одно на подвір’я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюсь із того, що виходить на подвір’я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, потім чути хрип і стогін. Це Генріх Кроль, що спить у другому крилі. Його знову мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п’ять років, йому ще іноді сниться це.

      Я заварюю собі каву на спиртівці і доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене завжди є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм – я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, – однак на дрібниці мені їх досить і, звичайно, щоб утішитись, – часом на пляшку горілки.

      Я снідаю хлібом з маргарином і сливовим повидлом. Повидло добре, його дала мені із своїх запасів Ґеорґова мати. Маргарин згірклий, але це не біда – на війні ми всі їли ще й не таке. Потім я переглядаю свій гардероб. У мене є два костюми, перешиті з військових мундирів. Один пофарбований у синій, а другий у чорний колір – чогось кращого із сіро-зеленого сукна не зробиш. Крім того, я маю один костюм з тих часів, коли я ще не був солдатом. Він малий на мене, зате це. справжній цивільний костюм, не перешитий і не перелицьований, тому сьогодні я одягаю саме його. Він пасує до краватки, яку я купив учора ввечері і яку сьогодні хочу почепити, щоб показати Ізабелі.

      Я спокійно бреду вулицями. Верденбрюк – старе місто з шістдесятитисячним населенням, дерев’яними будинками, домами в стилі барокко й огидними новими кварталами. Поминувши їх, я виходжу з міста і прямую алеєю, обсадженою каштанами, до невисокого пагорба, де розкинувся великий парк будинку