– Ти що? Непрохані гості – це ж так цікаво… Подзвони мені, коли приїдеш додому.
– Подзвонити тобі?
– Ну звичайно.
Ніхто й ніколи не цілував мої вії і мої очі. Ніхто й ніколи не називав мій шрам «неймовірно гарним». Ніхто й ніколи не говорив мені крізь сон: «Тебе мало». Ніхто й ніколи. Крім Чоловіка в чорному… у найсолодшому листопаді в моєму житті.
P. S. Коли я була маленькою, я грала тенісний турнір в одному місті. Ми стояли невеликим дівчачим гуртом, дивилися якийсь матч і пліткували про хлопчаків. Я була засмучена, заплакана, після поразки… місцеві судді засудили мені весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Ні», – відповіла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчиків?» – «Ні». Дівчатка засміялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мій хлопчик» побудує ціле місто на ваших «злих» кортах. І він побудував… цілий світ. Та все ж залишив мені кілька кортів…
24 жовтня 2010 року, ранній ранок…
Інша річ дядя Петя – у мене ексклюзивний контракт.
Я засилаю до небесної канцелярії найбільш божевільних ципочок, аби Боженько не нудьгував.
І він знає, що я роблю людей щасливими і відбираю в них за це купу бабок – усе по-чесному.[8]
– Доброго ранку. Ви Дмитро? – запитала я чоловіка, який курив неподалік від таксі.
– Так. А ви, напевно, Юля. Їдемо до Шереметьєва? – Він загасив сигарету і попрямував мені назустріч. – Я візьму у вас валізу.
– Так. Дякую. Обережно, валіза дуже важка. – Я вручила йому свою величезну валізу, сіла в авто.
Надворі стояв жовтневий недільний ранок. Москва була розкішна. Вперше за два тижні це місто здалося мені справжнім: я нарешті побачила його душу. Не було штурханини, знервованих людей, гамору, нескінченної біганини, поспіху, вічних заторів – тільки місто, самотнє, горде і ледь заспане. Сьогодні неділя. У Москви вихідний: вона відпочиває від грошей. Вперше за два тижні проглянуло сонце. Я дивилася у вікно і намагалася крізь сон пригадати пісню, яку написав і весь час наспівував мій Старший Товариш… Walking in the light all above the dream… Хотілося надіслати йому sms-ку зі словами пісні, але так рано – для чого будити? У цю хвилину мій iPhone мерз у кишені куртки. Я поглянула на дисплей і засміялася. Це була sms-ка від Старшого Товариша: «Walking in the light all above the dream, Kishen tuhes everybody, Saying to the cream…» Я написала йому відповідь: «Ти що, живеш у мене в голові? Виходь звідти. Я щойно збиралася надіслати тобі sms-ку з тим самим текстом». Відповідь не забарилася – це була його, Петина манера: «Live in the golova – eto zaebissimo…» Я сміялася від душі, а таксист намагався зазирнути в мій телефон і зрозуміти, що мене так веселить. «Merci за те, що з тобою так benissimo… Чиста імпровізація))», відправила я sms-ку і вдала, що уважно слухаю розповідь таксиста про те, як він колись… Але думки мої в цей час заносились дуже далеко…
З Петею справді було benissimo. З ним неможливо було не сміятися і в той самий час у нього неможливо було не вчитися. Він навчив мене дуже багатьох речей, змусивши поглянути на світ дещо під іншим