– Я не пам’ятаю, в якому році народився Ван Ґоґ… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижі, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… і я неодмінно туди потраплю. І що це за допит о четвертій ранку?)))
– Краще спи, – говорив він крізь сміх. – І обійми мене як слід.
– Що значить спи? Ідіоткою мене ще ніхто не називав. Хоча я дійсно вперше в житті почуваюся ідіоткою… поруч з тобою.
– Ну… має ж бути хоча б одна людина на цьому світі, поруч з якою ти відчуєш себе ідіоткою… – Він дратував мене, і навіть у темряві я бачила його усмішку.
– Так… має бути. І я дуже рада, що ти є.
– Руденька… ти прекрасна дівчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?
– Ну… це однозначно краще, ніж ідіотка.
– Ти дуже розумна дівчинка.
– Це ти до чого сказав?
– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дівчинка. Ти ж не ідіотка?
Ми сміялися крізь сон. Наступного дня він полетить, а я поїду. Уві сні він ніжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а він усе ще тримав мене за руку… Огидний світанок… цього разу мені захотілося знищити сонячне світло, але я не знала, де викручується небесна лампочка.
Ми розгублено блукали квартирою і чомусь не поспішали збиратися. Він сів у крісло, уважно подивився на мене і сказав:
– Руденька, мені не подобається, що ти їдеш…
– Чому? Ти ж однаково летиш. І навіщо я тобі?
– Гарне питання… «Навіщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалі ніхто не потрібний. Я звик до тебе. І ти мені дуже подобаєшся.
– Ти мені теж дуже подобаєшся. Ти до мене звик?
– Так, одразу ж, як тільки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приїхала. Дивні у нас стосунки, еге ж?
– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаємо одне одного.
– Чому