– Орієнтуєшся грубо, але швидко. – У слухавці пролунав його приємний сміх.
Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимі, насамкінець я спитала його:
– А коли я приїду, ти й далі атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цікавить?
– Все, що пов’язане з емоціями, інтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…
– Тоді я саме та, хто тобі треба. Щоправда, коли я почну все розповідати, мені здається, я можу заплакати…
– Ну… для мене звично бачити чужі сльози. Це частина моєї роботи… А чому ти вважаєш, що можеш заплакати?
– Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моєму житті було багато всього – хорошого і поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступної миті… я взагалі себе не знаю… і щоденно вивчаю себе.
– Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виїжджатимеш.
Я доїхала дуже швидко і подзвонила йому вже тоді, коли роз’їжджала центром незнайомого міста. Мене зустрів водій, який провів мене до місця його тимчасового житла, призначеного спеціально для «кору». Двері відчинила якась миловида молодичка – вона виявилася хатньою робітницею, а не дружиною, тож я зітхнула з полегкістю. І я побачила його… Він подивився на мене усміхнено, торкнувся мого волосся і не вітаючись сказав:
– Справжня рудоволоса дівчинка. Я тебе дуже чекав. – А далі обережно обійняв мене і поцілував – так, ніби ми були з ним знайомі вже кілька років. – Вибач за квартиру. Мене привезли сюди з готелю з температурою сорок, коли я захворів на кір. Потрібне було місце, де за мною могли б доглядати. Сьогодні я звідси переїду.
– Чудова квартира, особливо килим… – Я не змогла приховати усмішку.
– Так… килим є підтвердженням витонченого смаку українських власників квартири і свідком їх надзвичайно насиченого життя. – Він сміявся. – Ти голодна?
– Та ні, не надто… – Я чомусь почувалася трохи скуто.
– Я обіцяв тобі гуляти, еге ж? Я дуже давно не був на вулиці і… я взагалі рідко ходжу пішки. – Він ледве стримував сміх. – Але ми зараз підемо гуляти цим чудовим містом, якщо ти не проти.
– Ти справді гулятимеш зі мною пішки? А тобі лікарі вже дозволяють?
– Я весь час на зв’язку зі своїм московським професором. Я вчора попередив його, що до мене в гості їде дівчинка зі зниженим імунітетом, яка страшенно полюбляє прогульки. Він сказав, що тобі вже ніщо не загрожує через мене, а свіже повітря піде на користь нам обом. – Він обмотував шию величезним чорним шарфом. – Тому, мій чудовий руденький друже, ми йдемо гуляти. А мені тим часом знайдуть підхоже житло.
Автомобіль з його водієм повільно котив дорогою… Ми гуляли містом… На нього з цікавістю дивилися люди: хтось звертав увагу на оригінальну зовнішність, а більшість просто його впізнавали, проводжали поглядом чи усміхаючись віталися.