– Чому не виконуєте плану здавання молока?
– Корова недавно отелилася.
– Ну, що ж, коли так, то заберемо корову до колгоспу.
– Ваше право.
Саме так усе починалось, але акт вилучення корови господар підписати відмовився. Усі вийшли на подвір’я. А з інших дворів уже видивляються сусіди.
– Іване, – каже секретар комсомольцеві, – виганяй корову з хліва.
Іван по-хазяйському випускає корову, ніби на пашу, а потім знову повертається, щоб випустити із загороди теля. Нарешті господиня зрозуміла, що це не жарти, метнулася до хліва, повисла на дверцятах загороди й почала репетувати:
– Не дам! Рятуйте!
Шулікою зривається з подвір’я господар, влітає до повітки, б’є навідліг дружину й кричить:
– Я ж тобі казав, що радянська влада не пощадить!
Падає бідолашна коло хвіртки, потім зводиться на ноги, знов удар… Теля вже у дворі… Ще мить – і на вулиці… Вибігають комсомольці, а їм услід кричать жінки й діти. Лине навздогінці слово «грабіжник». Цей комсомолець навіть у дитинстві не був ні в чужих садках, ні на баштані, а тут «грабіжник».
Кинувся Семен шукати роботи – влаштувався головбухом у лісництво. З квартирою. А згодом став головою промкооперації. Вивчив дітей. Старший син служив військовим лікарем на Далекому Сході, а демобілізувавшись, працював директором школи, бо ще в армії заочно закінчив педінститут. Середульший був прикордонником і загинув у перші дні війни.
Через багато років, коли помер старий Семен, онуки й правнуки перекопали весь город, перетрусили всі горища, шукаючи чи то золота, чи то доларів. Не вірили, що такий тямущий дід нічого не приховав, зберігаючи гроші в самих папірцях. Довго ще сумнівалися, та не знайшли нічого.
Чи пожалкувала Ганна, що послухала матері? Ні. Усі звикли коритися матері. Та й за чим шкодувати? Вона ж іншого життя не знала.
Скільки разів пожалкувала стара жінка, що давала поради своїм дітям. Вона не могла зрозуміти, чому досвід її та її батьків, її перестороги тільки збивали дітей з пантелику. Життя мінялося так швидко, не було ніякої закономірності в плині подій. Боялися завтрашнього дня, боялися кожної зміни, а вони сипалися на голову, наче хто прокляв це село і життя.
Першим потрапив у жорна біди Тимофій. Ще за непу, коли справи пішли вгору, позичив він гроші однополчанинові, з яким воював чотирнадцятого року, і ось тепер, у цю скруту, на численні прохання повернути борг, у відповідь чув одне: «Нині немає». Той однополчанин звивався, як в’юн, і перед Іваном, не дивився в очі та й надумав