Ув’язнені жіночої колони працювали в швейних майстернях.
Митькові більше ніколи в житті не доводилося бачити разом стільки прекрасних облич, стільки інтелігентів духу, що свято берегли свою гідність у нелюдських умовах.
Митька знають усі. Хлопець роздивляється на все. Природна цікавість штовхає його до знайомств із людьми, до розмов з ними, і все почуте й побачене міняє його уяву про світ. З’являється нове відчуття себе. Вартові пропускають його на кіносеанси в таборах. Про один з тих кіносеансів він, певно, не зможе забути ніколи. Жіноча колона була найближча, тож туди якось увечері й побіг Митько в кіно. Перші дні літа зберігали ще м’яку ніжність весни. Листя на деревах вилискувало, ніби після дощу, і цей полиск пробивався крізь сутінки, які на все накидали запону таємничості. Трохи ніяковіючи під жіночими поглядами, зайняв місце під сосною й нетерпляче чекав, коли згасне світло й оживе екран. Нарешті запанувала темрява. Хлопець не зразу помітив, як до нього почали наближатися жінки. Вони переходили зі своїх місць і намагалися сісти коло нього. Вони дивилися не на екран. Дехто навіть непомітно торкався його руки, сорочки, коліна. Жінки були старі й молоді. Вони всі хотіли побачити в ньому щось своє, проте він злякався. Його груди здавив біль і жах… Він побіг до виходу.
– Ти чого? – спитав вартовий.
– Вони… Вони присунулися до мене… Вони дивилися на мене…
– Ну, то й що? Комусь ти нагадав сина, комусь – однокласника, комусь – брата, а комусь того, кого вони ще не зустріли. Жінкам завжди потрібен чоловік – їм закортіло глянути на хлопця, понюхати його.
Митько трохи вгамував своє хвилювання, але назавжди запам’ятав ті збентежені жадібні очі, сповнені суму. Він раз у раз згадував ці чудові обличчя, на яких горіла невитрачена ніжність. І вже не боявся – жалів. Жалів невідомим йому почуттям сильнішого до слабшого. Жалів як матерів, як сестер, як коханих. Йому ще так довго хотілося плакати, коли в голові зринав той вечір. Скільки смутку й тепла за міцною огорожею таборів!.. І скільки їх, цих таборів!.. І скільки тих чоловіків, що десь живуть – може, теж у таборах – без любові, яка так даремно, марно щезає в неволі.
Саме селище зветься Старт. Воно лежить за тридцять кілометрів від Комсомольська. Сюди звідусіль приїздять по хліб до батька. Хлопець усіх уважно розглядає, ловить кожне слово з розмов людей, намагається зрозуміти їхні взаємини з батьком і заспокоюється: батька поважають, а тому доброзичливо ставляться й до сина. Школи в Старті немає, Митько навчатиметься в інтернаті для дітей працівників КДБ в Комсомольську. А поки немає уроків, ним і Петром опікується молода вчителька – жінка начальника запасного аеродрому. Навчає російської мови.
Хтось порекомендував батькові взяти до себе в пекарню старого чоловіка зі шпиталю – хиряка з Москви,