І от сім’я готується переїздити до Москви. Не тільки Зіновія, а ще кількох талановитих молодих учених переводять до столиці. Вони майже всі знаються між собою і збираються переїхати в один день. Через якусь дрібницю той переїзд довелося відкласти на один день. Усі поїхали, а він залишився, навіть не попрощавшись. Уночі різко задзвонив дзвінок, і в навстіж розчинені двері зайшли незнайомі люди у формі. Переляканий двірник, сонна секретарка – через ці двері назавжди вивели батька, через ці двері відлетіли з родини щастя й удача, любов і достаток… І надія. Довелося покинути квартиру. Дозволили взяти тільки найпотрібніше. Спочатку Марія не дуже хвилювалася за долю чоловіка, бо знала, що на ньому немає ніякої вини. Вона була впевнена, що незабаром у всьому розберуться й відпустять його. А потім… потім пролунав нічний дзвінок у квартирі її батька, куди вона переїхала з дочкою. І якщо маленька Ірочка під час першого арешту тільки здивовано спостерігала за всім, то цього разу її несамовитий плач змусив поспіхом вивести в невідомість її матір, яка сама вже хотіла якнайшвидше зачинити за собою двері в квартиру, де істеричним плачем заходилася її осиротіла дитина. Так гірко вона плакала ще раз – тоді, коли до будинку для дітей ворогів народу приїхала її навідати батькова сестра. Захлинаючись від сліз, відчайдушно просила забрати її звідти. Молила, благала, ридала так гірко, що навіть слідчий, який уже багато бачив на своєму віку, насилу здержав сльози.
Що таке село для дитини, яка не ступала ніколи босою ногою на землю, – хіба тільки на золотий пісок приморських пляжів? Навколо кури, калюжі, гній, бур’ян. Навколо чужі люди в негарній одежі, криті соломою хати з маленькими вікнами, тяжка праця без вихідних і гідної оплати. Але ці люди люблять її, як можуть. Ніхто ніколи не докоряє їй шматком, а все ж вона випадково колись підслухала розмову сусідок: мовляв, їсть чужий хліб. Про долю батьків не чула нічого. Трохи заздрила тим ровесникам, які вміли радіти й сміятися серед тяжкої праці та нестатків, бачити красу й велич природи, і вчилася в них. Перші два класи в сільській школі закінчила на відмінно. Тихенько раділа, коли її щиро хвалили в школі, і залюбки бралася допомагати в навчанні одноліткам. Потроху ставала привітніша з людьми й починала цінувати те, що є. Їй от-от буде десять, а влітку дідусь забере її в Київ до себе.
Золота осінь 1941 року в Києві.
Місто замкнулося в собі: зачинено гостинні двері квартир, шкіл, музеїв, зачинено вікна. Місто ніби під непрозорою вуаллю невпізнанності: зникли знайомі голоси й звуки. Зникла привітність і парадність столиці. Зникли гонор і чарівна стародавність. Місто злиняло, постаріло й усамітнилося. У місті – чужинці. Ворог. Чужа мова, чужі оголошення й вивіски. І нескінченні накази, постріли, насильства, невідомість і страх. Але єднаються ті, в чиїх серцях живе мужність і надія. На вулицях і майданах