Гребер поглянув на годинник. Час було йти до ратуші.
Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті зі свіжих дощок. Їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою і лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.
– Прізвище? – запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.
– Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.
– Як? – Жінка приклала до вуха руку.
– Гребер, – повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. – Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.
Службовка почала гортати папери:
– Гребер, Гребер.
Вона водила пальцем по колонках прізвищ і раптом спинилась.
– Гребер, є. А як звати?
– Пауль і Марія.
– Як?
– Пауль і Марія! – Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.
– Ні. Цього звати Ернст Гребер.
– Ернст Гребер – це я сам. Інших у нашій родині немає.
– Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає. – Службовка поглянула на нього і всміхнулась. – Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?
Гребер не відходив.
– А де ще можна спитати?
Жінка поправила червоний бант у волоссі.
– У довідковому бюро. Хто на черзі?
Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.
Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього й промовив:
– Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.
– Чому?
– Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.
– А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?
Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.
– Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?
Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні з втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?
– Ваша правда, – промовив