– Пішли гуляти, – зробив він висновок. – У таку зашмаркану погоду потягли Ганнусю надвір! А потім охкають над дитиною, мацають дитячого лобика, тикають градусник і огидні ліки сують! Що старе, що молоде: два чоботи – пара. У бабці життєвий досвід – вона наймудріша. Марі – лікар хоч куди. Обоє переконані, що дитині потрібне свіже повітря! Де вони в тому задурманеному вихлопами місті знаходять свіже повітря, один Бог знає! Треба сьогодні ж купити мобільник. Такий час настав, що без нього хоч умри…
Ще раз щосили натиснув дзвінок. Рука механічно потягнулась до клямки. Натиснув – і двері відчинилися. Як у казці… Забіг до квартири. Ганнуся повзала по килимку, бавилася роздертою на шматки китайською лялькою, яку Лев подарував їй на день народження, і радісно гугукала! Побачивши татка – здивувалася. Наче не його чекала. Що коїться?
– Марі! Пані Стефо!.. – Тихо. У хованки з ним бавляться, чи що?
Гупнули вхідні двері.
– Де моя маленька пташка? – шукав когось солодкий, як нектар, голос. – Секундочку, золотце! Я все знайшов!
Безрукий напружився, щоб той голос одним ударом упокоїти. У кімнату заскочив радісний Борис Мудрагель. З мініатюрними викрутками і старим радіо з підвалу Лева. Кулак Безрукого застиг за міліметр від носа вундеркінда. Ганнуся розреготалася.
– Як це розуміти? – Безрукий взяв юнака за барки і підняв. Його ноги смішно теліпалися над килимком.
– А що таке? – здивувалося чудо з ботанічного саду. – Поставте мене на грішну землю, Леве Львовичу. – Безрукий його впустив. – Так краще, – зробив висновок вундеркінд. – А чого, власне, ви розлютилися? Все добре. У нас з Ганнусею повна психологічна сумісність.
Ну хіба можна на це диво природи з ботанічного саду злитися?
– Де Марі? Де пані Стефа? – запитав утомлено Лев.
– Марі викликали на роботу. Пані Стефа пішла проводжати подружку.
– У сусідки немає подруг.
– Уже немає. Вона пішла проводжати її в останню путь. Пані Стефі подзвонили – треба було щось там на похороні організувати. Не відмовляти ж людині в такий день, так?..
– А ти як тут опинився?
– Як тут, так і деінде, – Борис почав щось паяти, – так і всюди я з’являюся завжди вчасно. Бо в мене – інтуїція… Ви що, – дорікнув вундеркінд, – не могли мене попередити, що ляльку треба навчити української?.. Я приніс би все своє. А то товчуся по підвалах, наче примара… Ви б там хоч замок поставили людський. Поки відчинив ті двері, що скриплять, як гальмівні колодки в наших маршрутках, ключем, як у Буратіно, весь упрів.
– Як ти посмів залишити малу саму, та ще й на підлозі? – нападав Лев, ігноруючи вундеркіндові хитромудрі поради.
– Ви гадаєте, що вона могла кудись піти? – здивувався Мудрагель. – І взагалі, нехай звикає до самостійності. Чи ви хочете з неї виростити парникового