Вхідні двері до доброго Християнського життя
Перед дверима
Спасибі блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним.
Нема нічого солодшого для людини й нічого потрібнішого за щастя, нема ж нічого й легшого за це. Спасибі блаженному Богу.
Царство Боже всередині нас,[37] щастя в серці, серце в любові, любов же в законі Вічного.[38]
Оце і є та віковічна погожа днина й незаходиме сонце, що осяває темряву сердечної прірви.
Спасибі блаженному Богу.
Щó б воно було, якби щастя, найпотрібніше й наймиліше для всіх, залежало від місця, від часу, від плоті та крові? Скажу ясніше: щó б воно було, якби Бог замкнув щастя в Америці, або на Канарських островах, або в азіатському Єрусалимі, або в царських палатах, або в Соломонових віках,[39] або в багатстві, або в пустелі, або в чинах, або в науках, або в здоров’ї?… Тоді б і щастя наше, і ми з ним були б бідні. Хто міг би добратись до тих місць? Як можна всім народитися в якомусь одному часі? І як можна поміститись усім в одному чині чи стані? Яке ж то щастя, збудоване на піску плоті, в обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це, бува, і є важке? Так! Важке й неможливе. Спасибі ж блаженному Богу за те, що важке зробив непотрібним!
Нині чи хочеш ти бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людей, не мандруй по планетах, не волочись по палацах, не повзай по земній кулі, не тиняйсь по Єрусалимах… Золотом можеш купити село – річ важку, бо не дуже потрібну. А щастя, як найпотрібніша потреба, дається даром скрізь і завжди.
Повітря й сонце завжди з тобою, скрізь і даром. А все те, що від тебе тікає геть, – знай, що воно чуже, і не вважай його своїм. Усе те є чуже й зайве. Навіщо воно тобі? Тим-то воно й важке. Ніколи б воно від тебе не пішло, якби було справді потрібне.
Спасибі блаженному Богу.
Щастя ні від небес, ні від землі не залежить […]
Щó ж для тебе потрібне? Те, що найлегше. А щó ж легке? О, друже мій! Усе важке, і тяжке, і гірке, і недобре, й облудне. Але щó ж легке? Те, друже мій, що потрібне. І щó ж потрібне? […]
Одне лиш тобі потрібне. Одне ж тільки і добре, і легке, а все інше – труд і недуга.
Щó ж є те одне-єдине? – Бог.
Усе твориво – це сміття, місиво, погань, січ, лом, круш, стіч, дурниця, збиток, і плоть, і плітки… А те, що любе й потрібне, – це єдине. Скрізь і завжди. Але це єдине тримає у своїй жмені все – і прах твоєї плоті.
Спасибі ж блаженному Богу за те, що все нас покидає і все для нас важке, крім того, що потрібне, любе і єдине.
Багато тілесних потреб чекають на тебе, та не в них щастя. А для серця твого єдине є на потребу[40] – там і Бог, і щастя. Недалеко воно – поруч: у серці й у твоїй душі.
У цей ковчег веде і наша десятиглава розмова, так, наче через десяток дверей. І я хочу, щоб твоя душа, як Ноєва голубиця, не знайшовши ніде спокою, повернулась до свого серця, до Того, Хто почиває у твоєму серці[41] […]
Цього бажає Григорій, син