Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль). Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Стендаль (Мари-Анри Бейль)
Издательство: ""Издательство Фолио""
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1827
isbn: 978-966-03-5461-6, 978-966-03-6404-2
Скачать книгу
сам він тепер говорив про нього не інакше, як з жахом.

      VII. Спорідненість душ

      Вони не вміють серце зворушити, не вразивши його.

Сучасний автор

      Діти обожнювали Жульєна. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий, – хоча його й любили, бо Жульєнове прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу, – він був добрим вихователем. А сам у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищих кіл, куди його було допущено, – допущено тільки до краєчка стола, – чим, мабуть, і пояснювалась його ненависть і відраза. Інколи, сидячи на званих обідах, він насилу стримував свою зненависть до всього, що його оточувало. Якось у день святого Людовіка, слухаючи теревені пана Вально за столом, Жульєн мало не виказав себе: він утік у сад, ніби для того, щоб наглянути за дітьми. «Які похвали чесності! – скрикнув він. – Можна подумати це єдина цнота на світі; а проте яка шанобливість, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоїла і потроїла свій капітал, орудуючи майном бідняків. Я готовий битися об заклад, що він наживається навіть на коштах, призначених для нещасних підкидьків, чия бідність священніша, ніж бідність усіх інших. О потвори! Потвори! Я теж, можна сказати, підкидьок, мене ненавидять і батько, і брати, і вся сім'я».

      За кілька днів до свята святого Людовіка Жульєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Ще здалеку він побачив двох своїх братів, які простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непритомного і скривавленого. Пані де Реналь, прогулюючись із паном Вально та супрефектом, випадково зайшла в ліс. Вона побачила Жульєна на землі і подумала: «Він умер». Вона так схвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.

      Він турбувався передчасно. Жульєн вважав пані де Реналь красунею, але ненавидів її саме за вроду: адже це була перша перешкода на його шляху, і юнак мало не спіткнувся об неї. Він уникав розмов з нею, щоб вона забула його порив, який першого дня штовхнув його поцілувати їй руку.

      Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своїй пані. Через те кохання мадемуазель Елізи один з лакеїв зненавидів Жульєна. Якось Жульєн почув, як той казав Елізі: «Ви вже не хочете й розмовляти зі мною з того часу, як з'явився у домі цей замазура гувернер». Жульєн не заслуговував такої образи, але, будучи вродливим юнаком, підсвідомо став іще більше дбати про свою зовнішність. Ненависть пана Вально теж подвоїлась. Він прилюдно заявив, що таке кокетство не личить молодому абатові. Хоч

      Жульєн і не носив сутани, але його чорний костюм нагадував одяг священика.

      Пані де Реналь помітила, що він часто про щось розмовляє з Елізою, і дізналася, що причиною цих розмов була крайня бідність