Це було променем світла для старого селянина. Він зразу ж рішуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть синові. Пан де Реналь відкрив бюро і витяг сто франків.
– З цими грішми ваш син піде до сукняра, пана Дюрана, і замовить собі чорну пару.
– А якщо я його заберу додому, – сказав селянин, раптом забувши всі свої церемонії, – чи одежа залишиться йому?
– Звичайно.
– Ну добре, – спроквола мовив Сорель, – тепер нам треба тільки порозумітися ще про одну річ: скільки ви йому плататимете.
– Тобто як? – скрикнув обурений пан де Реналь. – Адже ми вчора домовилися: я даю триста франків; думаю, що цього досить, а може, й забагато.
– Ви пропонували стільки, я не заперечую, – сказав старий Сорель, ще більше розтягуючи слова, і раптом йому сяйнула геніальна думка, що зовсім не здивує тих, хто знає селян із Франш-Конте. Він пильно подивився в очі панові де Реналю і проказав: – В іншому місці ми знайдемо й краще.
На ці слова обличчя мера пересмикнулося. Але він опанував себе, і після хитромудрої розмови, що тривала не менше двох годин і в якій жодного слова не було сказано на вітер, хитрість селянина взяла гору над хитрістю багатія, який не годується з неї. Було обмірковано всі численні пункти, що мали визначати нове становище Жульєна; платня не тільки була підвищена до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед, першого числа щомісяця.
– Гаразд, я видам йому тридцять п'ять франків, – сказав пан де Реналь.
– Щоб закруглити суму, такий багатий і щедрий чоловік, як наш пан мер, – промовив селянин улесливо, – дасть уже тридцять шість франків.
– Гаразд, – відповів пан де Реналь, – але покінчимо на цьому.
Гнів, що охопив мера, надав його мові цього разу твердості. Селянин побачив, що більше тиснути не можна. Тоді пан де Реналь перейшов у наступ. Він нізащо не згоджувався передати тридцять шість франків за перший місяць старому Сорелеві, якому дуже хотілося одержати їх за сина. Пан де Реналь подумав, що доведеться розповісти дружині, яку роль він зіграв у цих переговорах.
– Поверніть мені сто франків, які я вам дав, – сказав він роздратовано. – Пан Дюран мені заборгував. Я піду з вашим сином і наберу йому чорного сукна.
Після різкого випаду Сорель знову почав розсипатися шанобливими фразами; це забрало ще чверть години. Нарешті, переконавшись, що більш нічого не зможе домогтися, він пішов. Останній його уклін супроводився словами:
– Я зараз пришлю сина до замку.
Так городяни називали дім пана мера, коли хотіли йому догодити.
Повернувшись до себе на тартак, Сорель не міг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло йога спіткати, Жульєн ще вночі майнув із дому: він вирішив сховати в безпечне місце