– Більше солідності, пане, – сказав йому пан де Реналь, – якщо ви хочете, щоб мої діти й слуги шанували вас.
– Пане, – відповів Жульєн, – я почуваю себе незручно в цьому новому одязі; я, бідний селянин, носив досі тільки куртку; якщо дозволите, я піду в свою кімнату й побуду на самоті.
– Яка твоя думка про це нове надбання? – спитав пан де Реналь у дружини.
Майже інстинктивно, сама не усвідомлюючи цього, пані де Реналь приховала правду від свого чоловіка.
– Мене цей селянський хлопець зовсім не так зачаровує, як вас; боюсь, що ваші догоджання зроблять з нього нахабу, і ви будете змушені вигнати його, не діждавшись кінця місяця.
– Ну що ж, і виженем, це мені коштуватиме якусь сотню франків, а Вер'єр тим часом звикне до того, що в дітей пана де Реналя є гувернер. Я б не досяг цієї мети, якби залишив Жульєнові його куртку майстрового. Вигнавши його, я, певна річ, відберу ту чорну пару, тканину, яку оце набрав у сукняра. Залишу тільки готовий костюм, що купив йому в кравця і який він відразу ж одяг.
Жульєн пробув у своїй кімнаті з годину, але для пані де Реналь вона промайнула, як мить. Діти, почувши, що в них буде гувернер, закидали матір запитаннями. Нарешті Жульєн з'явився. Це була зовсім інша людина. Мало сказати, що він був серйозний, це була сама втілена поважність. Його познайомили з дітьми, і він заговорив до них тоном, що здивував навіть самого пана де Реналя.
– Я тут для того, панове, – сказав він на закінчення своєї промови, – щоб навчати вас латині. Ви знаєте, що значить відповідати урок. Ось перед вами Біблія, – сказав він, показуючи їм маленький томик на одну тридцять другу аркуша, в чорній оправі. – Це історія нашого Спасителя Ісуса Христа, частина, що зветься Новим завітом. Ви завжди будете відповідати мені уроки по цій книзі, а тепер спитайте мене, я вам відповім свій урок.
Старший хлопчик, Адольф, узяв книгу.
– Розгорніть її навмання, – провадив Жульєн, – і скажіть мені перше слово першого-ліпшого вірша. Я проказуватиму напам'ять цю святу книгу, що має правити нам усім за приклад у житті, доки ви самі не спините мене.
Адольф розгорнув книгу, прочитав перші слова, і Жульєн проказав напам'ять цілу сторінку з такою легкістю, наче він розмовляв рідною мовою. Пан де Реналь поглядав на жінку з переможним виглядом. Діти, побачивши подив батьків, теж повитріщали оченята. До дверей вітальні підійшов лакей; Жульєн все розмовляв і розмовляв латинню. Лакей спочатку завмер на місці, потім зник. Незабаром на дверях з'явились покоївка пані й куховарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми різних