«Ось так, брате, – Роман навіть рота не розтулив, лише подумав, – людина на ланцюзі… Таке, як бачиш, теж трапляється».
Пес відвернувся, знову клацнув зубами, упіймавши муху, тоді наче знехотя підвівся, наблизився до повної миски з вихололим борщем, скосив око на Романа: прожене? не прожене? Й похапцем виїв усе. Ще й вилизав стінки й дно. Повернувся на своє місце, поклав голову на випростані лапи й заплющив очі.
Роман мав удома собаку, чорно-руду Найду. Він змусив себе думати зараз про неї, вхопився за рятівне коло цього спогаду, тільки щоб не заснути, не сповзти у ті зйомки, у той безглуздий фільм. Найда… Найду йому купили на базарі, у її сумнівних документах, у графі порода, значилося неперевершене: «японський пінч». У шостому класі цей запис справив на Романа відповідне враження, дарма що Найда виросла згодом у невиразну двіртер’єрку – менше любити її він не став. Тепер вона, вже стара й товста, ліниво шкутильгала на прогулянках позаду Романа. Він так чітко побачив зараз її лискучу спинку із сивим проділом посередині, її обвислі вушка та бабкувату ходу, аж в очах закипіла волога. Зусиллям волі затримав цю картинку в уяві, так, щоб вона посунула іншу, накрила її, врятувала його від чергового стогону.
Пес із дредами підвів голову, зосередився на думці людини, а далі знову поклав голову на лапи.
Чоловік, котрий віддав йому свою їжу, важко підвівся, притулившися спиною до сітчастої огорожі, за якою квохтали кури. Чоловікові було погано, гірше, ніж псові.
Провалювався у сон не раз, наче у чорноту. Вихоплювався з неї ненадовго, бачив промені сонця у гілках черешні, пив теплу воду з банки. Не пам’ятав, як тут опинився. Сам ішов? Несли його? Знову був на допиті. Усе розгорталося спочатку, він знову мусив це пережити. І те, як він забув номер свого підрозділу, і прізвище командира. Навіть свого імені не міг одразу пригадати. Йому було страшно тоді і огидно тепер. Мозок кинув йому рятівну мотузку підказки: це інша реальність, потім усе зрозумієш, отямишся. Спи.
…Щось таке, наче каламутна вода… Наче хтось муляку з дна підняв, скаламутив, нічого не видно. Чути голоси. Десь нагорі, над водою, гарикають гіганти, перекидаються жартами, тягнуть, тягнуть сітку з дрібними вічками. Не проскочити. Ставок чималий, але велетні поклали собі перейти його саме тут, у цій частині, захопити риби побільше, скільки вдасться. «Нижче тримай, – повчає досвідчений, – щоб жодна зараза не проскочила».
Це я зараза, думає Роман. І скільки ж тут таких, за ким полюють! Усе навколо сріблом мерехтить. Б’ють хвостами, кидаються туди-сюди, зіштовхуються, дряпаються плавцями,