Як бахнуло!
Стріляли з гранатомета, на виїзді з села, там, де замаскований блокпост. Ольга вже знала ці звуки: гранатомет, точно. Один постріл.
– Бабо Аню! – гукнула, поспішила до хати, кинувши віника. – Не бійся! Я тут.
Баба Аня не боялася. Вона навіть не вийшла зі свого заціпеніння, наче й не чула вибуху, занурена з головою у власний світ. Далеко від онуки й від рідної хати. Напівлежала у дальній кімнаті, на двох великих подушках. Очі розплющені, а наче спить.
– Я піду ненадовго, мені треба. – Ольга дала їй напитися зі склянки, притримуючи голову. Баба Аня зробила кілька байдужих ковтків. – А тоді погодую тебе… Їсти хочеш?
Мовчання у відповідь.
За селом пролунала автоматна черга. Калаш. Повсякденний звуковий фон за останні тижні.
Борщ заливає тоненькою цівкою газову плиту. Ольга підхоплює кришку. Гаряча! Випускає її на підлогу з гуркотом, хапається попеченими пальцями за вухо. Що ж це за день такий! Борщ кипить, заповнює пахощами літню кухню, густий борщ, правильний, щоб ложка стояла. Каструля з виварку завбільшки, самої картоплі добра миска пішла.
Ольга дмухає на пальці, скручує газ до мінімуму, з жалем дивиться на свої руки: сліди від опіку, порізи, червоний лак обліз на нігтях… Не тримається манікюр. Стільки роботи, і все на одні руки.
Набрала номер брата, Вітьок виклик збив. А Сашко приїхав за годину. Вистрибнув з автівки, розмальованої під камуфляж – не було такої у селі, звідкись пригнали – збуджений та метушливий, украй заведений. Й одразу до кухні: давай швидше! Легко підхопив великий термос, військовий, похідний: рухайся-рухайся! Переллємо, по ходу, той суп чи що там у тебе, й погнали-погнали, у нас там гості, прикинь, самі, без запрошення, а ми до вас в ранковий час! Заблукали, так виглядає. Нарвалися на засідку. Хто-хто! Укри, хто! Ми двох завалили, ще двоє контужені, їх зараз Буча допитує, прикинь! Притримуй кришку, я сам переллю.
– То, може, й сам поїдеш? – запитала. – Усе там роздай, розводягу маєте…
– Яке! – не погодився. – Ти зараз там потрібна, поїхали-поїхали, жерти ж хочеться. Війна війною, а обід за розкладом.
2
На подвір’ї колишньої мехбригади, у мереживній тіні акацій лежав на землі солдат – головою на автопокришці. Йому юшила кров з носа і з вуха, півобличчя – суцільний багряний синець. Одне око сховалося під набряком, друге раз у раз туманилося безтямністю, тікало під лоба, викочуючись білим яблуком. Це страшенно лютило Бучу. «Дурочку мені тут включати? – гарикав він. – Я т-тобі покажу, дурочку включати!»
Око солдата поверталося на місце, очманіло плавало, намагаючись зосередитися на джерелі крику, на людях, що скупчилися над ним, зупинялося на чорному отворі автоматного ствола, який стрибав у руках горланя.
Решта мовчали, стояли півколом, серед них Вітьок. Командував допитом Буча, але його надривний запал поступово згасав. Натомився Бучаєв.
У захопленого на камуфляжі, на грудях, відбився слід