Ми навіть не перезирнулися. Щоб його не образити, ми дивилися в землю.
– Ти впевнений? – спитав Єгер.
– Я тоді був п’яний, як свиня. Але я їй вірю.
– І де вона тепер? – спитав я.
– Не знаю. Почався Майдан, потім війна… Не до того було. Хай, може, колись…
Сіроманець підвівся і відійшов за потребою в лісосмугу. А може, так пішов, щоб ми не пристібувалися до нього з дурними запитаннями.
– Як ти думаєш – він усе це вигадав? – спитав Єгер.
– Не знаю, – сказав я.
Може, й вигадав. Ми вже були в тому стані, що могло що завгодно приверзтися. Я чув, що в котрійсь бригаді одному хлопцеві під «Градами» зірвало дах і він, сміючись, почав розповідати, як зґвалтував козу. А тут – стриптизерка.
У мене міцна психіка, але уява буває хворобливою. Іноді вона малює таке, що Брейгель із Босхом відпочивають.
– Де ж ті генерали? – спитав Сіроманець, повернувшись із лісосмуги.
У нього був такий вигляд, що якби я зараз запитав його за «дружину», Сіроманець не зрозумів би, про кого мова.
– Там у лісопосадці пристигла дика алича, – сказав він. – Хочеш?
– Ні. Вона кисла.
«Хочу гречаної каші з котлетами», – ледь не вихопилося в мене.
Але я змовчав.
– Я б уже щось перекусив, – сказав Сіроманець.
Я подивився у дальній кінець дороги, обіч якої достигали соняшники, і мені привиділися два генерали. Вони повагом ішли в наш бік, сяючи погонами проти сонця. Фата-моргана. Це через соняшники. Я почувався божевільним Ван Гогом, якому сонце напекло голову. Потім, глянувши на село, що видніло на обрії, я не повірив своїм очам. Три тополі і хата під білим шифером. Це була наша родинна хата, що стояла в селі Тихий Став на Криворіжжі. «Матінко рідна, – подумалося мені, – це ж вони вже дісталися до мого села, і тепер ми його визволятимемо». Тихий Став, а далі Ганнівка, а там десь Вишневе, з якого щойно прийшов мій земляк Олег, водій беемпе… Ось чому він тут об’явився. Та ні, не може бути! Але ж диви, як буває – точнісінько наша хата й ті самі тополі… А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: «І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть».
Он же вони, тополі! Прийшли…
Нарешті нам сказали, що ніяких танків і генералів не буде. Розвідка повідомила, що Іловайськ майже чистий, але треба його прочесати, бо сепари, вони ж, як таргани, можуть бути в кожній шпарині. Такий генеральський кульбіт не сподобався нашому комбатові, але що мав робити? Виступив перед нами, як завжди, коротко: мовляв, мужики, зробимо. Раптом що – ніхто не буде забутий.
Потім ще був той розкішний двоповерховий особняк, у якому комбат зорганізував щось на зразок тимчасового штабу. Хтось із хлопців сказав, що це будинок тутешнього прокурора, який накивав звідси п’ятами разом з усім сімейством. Та виявилося – не з усім. Одного члена родини – попелясту кавказьку вівчарку з висячими вухами – прокурор залишив сторожувати дім, але зголоднілий