Чорне Сонце (збірник). Василь Шкляр. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Василь Шкляр
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2015
isbn: 978-966-14-9907-1,978-966-14-9633-9,978-966-14-9911-8
Скачать книгу
Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї», і далі вже нас повів Маестро. За ним пішли Гризло, Єгер, Сіроманець, а ген пішов Шухевич, Хунта, Палій, Мілан, Фінік, Солдат, пішли Гал, Змій і тінню пішов Тінь, пішов я, а зі мною пішов мій ровесник двадцятивосьмирічний Василь Симоненко, а з ним пішли верби і тополі, верби і тополі, верби і тополі, а горою за нами нога в ногу йшло околяса розпечене до білого сонце.

      І тоді першим упав Хома.

      4

      Вранці я пішов у штаб до нашого Ідеолога. Ми його ще називаємо Одноріг. За тверду лінію, з якої його не зрушиш і танком. В однорогів немає або-або. Тільки – отак!

      Розмова видалася, як і обіцяв Гризло, серйозна. Ідеолог сказав, щоб я взяв на себе обов’язки замполіта.

      Я здивувався. По-перше, мені не подобалося це совєцьке слівце, а по-друге, який із мене замполіт?

      Я йому так і сказав. Дивувало ще й те, що наш Ідеолог не страждав на рудименти минулого, а вигріб слово з чужої скрині.

      – Ну, це умовно, – сказав він. – Назву посади можна придумати кращу.

      – Навіщо думати? В УПА це називалося політвиховник.

      – От бачиш? Ти вже готовий, – зрадів він.

      – Чому я?

      – По-перше, ти маєш педагогічний досвід. Викладав німецьку…

      – У в’язниці, – сказав я. – У виправній колонії.

      – Тим більше. Забув, як нам це знадобилося?

      Він мав на увазі мої перемовини з начальником Маріупольської жіночої колонії. Тоді я справді знайшов «педагогічний» підхід до цього суворого чоловіка: як колега з колегою домовився, що його «підопічні», котрі відробляли норму в швацькій майстерні, пошиють чорним чоловічкам зелені уніформи з наметів. Однострої вийшли похватні, їх дехто носить і нині. Тільки Ідеолог даремно перебільшував мої педагогічні здібності. Наче не знав, що начальник колонії попросив зробити йому навзаєм одну делікатну послугу. Щоб ми допомогли йому повернути кіоск, який у нього віджали місцеві спритники. Ми так постаралися, що повернули йому три кіоски. Все одно вони були незареєстровані.

      – А по-друге? – спитав я.

      – По-друге, ти добре знаєш історію, гарно співаєш, знаєш напам’ять усю «Енеїду», легкий у спілкуванні…

      – Ну, масовиком-розважальником я не збираюся бути.

      – Та ні, ти будеш політвиховником, сам же кажеш.

      – Я такого не казав, – вперся я.

      – Як не казав?

      – А так. Я тільки назвав саме слово, а що буду політвиховником – не казав.

      Я набичився, щоб показати йому, що я не такий легкий у спілкуванні, як декому здається.

      – Я думав, для тебе це буде почесна місія, – сказав він.

      Ого! – місія.

      – У нас начебто й немає кого виховувати, – огинався я.

      – Ти будеш займатися не стільки особовим складом, як зв’язками з громадськістю, – пояснив Ідеолог. – Тому я й згадав тюрму. Нам треба більше спілкуватися з місцевим населенням, з органами адміністрації, з осередками культури. На цьому полі у нас не менше