Хмельницький зірвався з місця.
– Там! – вказуючи в бік коронного стану, голосно відповів він.
– Іди ж туди! – гаркнув Тугай-бей. – А не підеш, у Крим тебе на вірьовці поведу.
– І піду! – сказав Хмельницький. – Піду на них іще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але тобі за те доведеться з ханом порозумітися, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!
– Пес! – завив Тугай-бей. – Ти ж ханське військо губиш!
Із хвилину стояли вони один перед одним, роздуваючи ніздрі, наче два одинці. Першим опанував себе Хмельницький.
– Тугай-бею, заспокойся! – сказав він. – Небеса припинили битву, коли Кречовський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони будуть битися з меншим завзяттям. Степ розмокне зовсім. Гусари не втримаються. Завтра всі будуть нашими.
– Ти сказав! – буркнув Тугай-бей.
– І дотримаю слова. Тугай-бею, друже мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.
– Ти перемогти клявся, не програти.
– Є полонені драгуни, хочеш, бери їх.
– Давай. Я їх на палю звелю посадити.
– Не роби цього. Краще відпусти. Це українські люди з корогви Балабана; ми їх пошлемо, щоб драгунів на наш бік перетягли. Буде як із Кречовським.
Тугай-бей, охоловши, глипнув на Хмельницького і пробурмотів:
– Змій…
– Хитрість мужності в ціні не поступається. Якщо схилити драгунів до зради, жодна людина з їхніх не втече, зрозумів?
– Потоцького візьму я.
– І Чарнецького теж.
– Дай-но тоді горілки, а то вельми зимно.
– Це можливо.
У цю мить увійшов Кречовський. Полковник був насуплений, як чорна хмара. Майбутні довгоочікувані староства, каштелянства, замки і багатство після нинішньої битви ніби заволокло туманом. Завтра можуть вони зникнути безповоротно, а з туману, можливо, виникне замість них мотузка або шибениця. Коли б не спалив мости полковник, знищивши німців, він би зараз напевне обмірковував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького і перекинутись зі своїми до Потоцького.
Але це було вже неможливо.
І тому всілися вони втрьох за чверткою горілки і почали мовчки пити. Шум зливи поволі стихав.
Смеркало.
Пан Скшетуський, заслаблий від щастя, втомлений, блідий, нерухомо лежав на возі. Захар, який прихилився до нього, звелів своїм козакам розтягнути над полонеником повстяне накриття. Скшетуський слухав сумний шум зливи, та на душі в нього було погідно, світло, милостиво. Адже це його гусари показали, на що вони здатні, це його Річ Посполита дала відсіч, гідну своєї величі, це ж перший натиск козацької бурі наразився на списи коронного війська. А ще є гетьмани, є князь Ярема і стільки вельмож, стільки шляхти, стільки могутності! А над усім нарешті король – primus inter pares.[75]
Гордість переповнила груди пана Скшетуського, немовби всі незмірні сили ці зосередилися тепер у ньому самому.
Уперше