Жовніри з байдаків одповіли криками. Тим часом підійшли човни, що доправили курінних отаманів. Кречовський сів ув один із них і попрямував до берега. Там йому підвели коня й одразу ж перепровадили до Хмельницького.
Той, заздрівши його, зняв шапку, а затим гостинно вітав.
– Шановний полковнику! – сказав він. – Давній друже мій і куме! Коли коронний гетьман звелів тобі ловити мене й припровадити, ти цього не робив, а мене напоумив рятуватися втечею, саме за цей твій вчинок я завдячую тобі братньою любов’ю.
Сказавши це, він мало не з шанобою простяг руку, але темне лице Кречовського лишилося холодним, як лід.
– Тепер же, коли ти, вельмишановний гетьмане, врятувався, – сказав він, – ти підняв повстання.
– За свої це, твої і всієї Вкраїни кривди йду я карати з привілеями королівськими в руках, перебуваючи в надії, що володар наш милостивий не звинуватить мене в цьому.
Кречовський, швидко зазираючи у вічі Хмельницькому, з притиском сказав:
– Кодак узяв в облогу?
– Я? З глузду з’їхав я, чи що? Кодак я обминув і навіть ні разу не вистрілив, хоча сліпий на одне око старий сповістив про себе гарматами. Мені на Украйну край було, не в Кодак; до тебе край було, до давнього друга та благодійника мого.
– Чого тобі від мене треба?
– Від’їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.
Обидва торкнули коней і поїхали. Відсутніми вони були близько години. По поверненні лице Кречовського було блідим і страшним. Він майже відразу почав прощатися з Хмельницьким, який сказав йому напутньо:
– Двоє нас буде на Украйні, а над нами тільки король, і більш нікого.
Кречовський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і весь козацький чин очікували на нього з нетерпінням.
– Ну що? Ну що? – почулося зусібіч.
– Усім висадитися на берег! – владним тоном скомандував Кречовський.
Барабаш підняв заспані повіки, дивне якесь полум’я блиснуло в очах старого.
– Як це? – запитав він.
– Усім на берег! Ми здаємось!
Кров прихлинула на бліде й пожовкле лице Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і раптом цей згорблений, одряхлілий чоловік перетворився на велетня, повного сили й бадьорості.
– Зрада! – гаркнув він.
– Зрада! – повторив Флік, хапаючись за руків’я рапіри.
Та перш ніж він її вихопив, Кречовський свиснув шаблею і одним махом поклав його на палубі.
Затим він сплигнув із байдака в човник, який стояв поряд, де четверо запоріжців тримали весла напоготові, й крикнув:
– Греби між байдаків!
Човник помчав стрілою, а Кречовський, випроставшись, із палаючими очима й шапкою на скривавленій шаблі, кричав могутнім голосом:
– Діти! Не будемо вбивати своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьману запорізькому!
– Слава! – відгукнулися сотні й тисячі голосів.
– На погибель ляхам!
– На погибель!
Воланню з байдаків одповідали