Тим часом декілька окремих татарських загонів із криками й воланням «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Одначе татари поки що залякували. Не доскакавши до польських корогов, вони розліталися врізнобіч і зникали серед своїх.
І тут подав голос великий січовий тулумбас; за його сигналом велетенський татарсько-козацький півмісяць одразу ж рвонув із місця вперед. Хмельницький, як видно, збирався одним ударом змести корогви й захопити табір. Якби сталося сум’яття, таке було б можливим. Одначе нічого такого в польських загонах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись доволі довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги військовими гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. В якусь мить здавалося, що вони приймуть бій на місці, але, коли півмісяць пройшов половину луків, ув окопі просурмили сигнал до атаки, й миттю частокол списів, які стирчали досі вгору, враз нахилилися на висоту кінських голів.
– Гусари пішли! – крикнув пан Скшетуський.
І дійсно, вони, схилившись у сідлах, рушили вперед, а вслід за ними драгунські корогви й уся бойова лінія.
Гусарський удар був страшним. Із розгону він прийшовся на три курені – два стеблівські й миргородський – і вмить їх знищив. Виття долинуло до вух пана Скшетуського. Коні й люди, повалені величезною вагою залізних вершників, вилягли, наче нива від видиху грози. Опір був таким короткочасним, що Скшетуському здалося, ніби якесь величезне страховисько одним разом проковтнуло зразу три полки. А в них же були найдобірніші січовики. Коні в запорізьких лавах, налякані шумом крил, перестали слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титорівський зовсім змішали свої лави, а під натиском утікачів із поля бою почали й самі відступати безладно. Тим часом драгуни підоспіли за гусарами і разом з ними заходилися вершити криваві жнива. Васюринський курінь після упертого, але нетривалого опору розсипавсь і в дикому переполоху мчав просто на свої ж окопи. Центр сил Хмельницького невідворотно подававсь і, побиваний, зігнаний у безладні юрби, під мечами, притиснений залізним шквалом, ніяк не міг вибрати час, аби зупинитися й заново перешикуватися.
– Чорти, не ляхи! – крикнув старий Захар.
Скшетуський ніби збожеволів. Ослаблий від хвороби, він ніяк не міг опанувати себе, а тому сміявся й плакав одночасно, іноді просто викрикуючи слова команди, ніби сам вів корогву. Захар тримав його за поли та інших іще змушений був гукнути на підмогу.
Битва настільки перемістилася до козацьких позицій, що вже навіть обличчя можна було розрізнити. З окопу стріляли гармати, але козацькі ядра, побиваючи як своїх, так і ворога, сприяли сум’яттю ще більше.
Гусари врізалися в пашковський курінь, що являв собою гетьманську гвардію, де перебував сам Хмельницький. І відразу відчайдушний крик струсонув усі козацькі лави: величезний малиновий стяг хитнувся і впав.
Але тут