Правота була явно на боці Кречовського, тому Флік, більше не наполягаючи, відплив до своїх німців. Невдовзі байдаки почали підходити до правого берега й забиватися в очерети, які більш ніж на милю покривали річку, що широко розлилася в цьому місці. Нарешті плескіт весел змовк, судна повністю сховалися в заростях, і річка, здавалося, зовсім опустіла. Кречовський заборонив розпалювати вогонь, співати пісні й розмовляти, тож довкола запанувала тиша, що її сполохувало тільки далеке відлуння кодацьких гармат.
На суденцях, одначе, ніхто, крім Барабаша, не стуляв очей. Флік, людина лицарської вдачі, що рвалася в діло, птахом би полетів до Кодака. Козаки стиха перебалакувались, як, мовляв, буде воно з фортецею? Вистоїть чи не вистоїть? А тим часом гуркіт посилювався. Ніхто не мав сумніву, що замок одбиває несподіваний напад. «Хміль не жартує, та й Гродзіцький не жартує! – шепотілися козаки. – А що ж завтра буде?»
Це ж питання, напевно, задавав собі й Кречовський, у глибоких роздумах сидячи на носі свого байдака. Хмельницького він знав давно й добре, завжди вважав його людиною надзвичайного хисту, якій просто ніде було розгорнутися й злетіти орлом, але зараз Кречовський завагавсь у своїй думці. Гармати гриміли, а це могло означати, що Хмельницький і дійсно взяв фортецю в облогу.
«Якщо воно справді так, – міркував Кречовський, – то він пропаща людина!»
Як же це? Піднявши Запоріжжя, забезпечивши собі ханську допомогу, зібравши армію, якої жоден із отаманів досі не мав, замість того, щоб негайно поспішати на Україну, підняти простолюддя, залучити на свій бік городових, розгромити якомога скоріше гетьманів і заволодіти всією країною, поки їй на виручку не зібралося нове військо, він, Хмельницький, він, досвідчений воїн, штурмує неприступну фортецю, котра може зв’язати йому руки на рік? І він дозволить найдобірнішим своїм силам розбитись об стіни Кодака, як розбивається дніпровський вал об скелі порогів? І буде ждати біля Кодака, допоки гетьмани зберуть сили та візьмуть в облогу його, як Наливайка біля Солониці?…
– Це людина пропаща! – іще раз повторив Кречовський. – Власні люди його зрадять. Невдалий приступ викличе невдоволення й заколот. Іскра бунту зачахне, ледве розгорівшись, і Хмельницький зробиться не страшнішим за меч, який обломився біля руків’я. Ото дурень!
«Ergo,[69] – подумав пан Кречовський, – ergo, завтра ж висаджую своїх людей, а наступної ночі на знекровленого штурмами зненацька вдаряю. Запоріжців переб’ю до ноги, а Хмельницького зв’язаним кину до гетьманських стіп. Сам же він і винен, тому що все могло статись інакше».
Тут непомірне честолюбство пана Кречовського злетіло на соколиних крилах до небес. Він знав, що молодий Потоцький аж ніяк до завтрашньої ночі підійти не встигне, а значить, хто зітне голову гідрі? Кречовський! Можливо, старий гетьман і покривиться трохи, що все сподіялося без його синка, та скоро охолоне, а всі промені слави та милостей королівських тим часом увінчають чоло переможця.
Та ні! Адже доведеться ділитися славою