– Тоді спасенні будете! – сказав сліпий. – Та не настав для нас іще день порятунку… Горе вам, браття! Горе мені!
Останні слова сказав він, майже стогнучи, і такий безмежний відчай написаний був на його лиці, що гості не знали, як повестися. Тим часом Олена посадовила сліпого на стілець, а сама, висковзнувши в сіни, зразу ж повернулася з лютнею.
Тихі звуки полинули по кімнаті, і, вторячи їм, князівна заспівала духовну пісню:
Вдень і вночі я благаю, як можу!
Слізним благанням повір щиросердним,
Грішному стань же отцем милосердним,
Змилуйся, Боже!
Сліпець відкинув голову назад, вслухаючись у слова, що діяли на нього, здавалось, як цілющий бальзам, бо зі змученого його лиця поступово зникав вираз болю та страху; потім голова нещасного впала на груди, й він лишився сидіти, ніби в напівсні або напівзаціпенінні.
– Якщо пісню доспівати, він і зовсім заспокоїться, – тихо сказала княгиня. – Бачите, добродії, безумство його полягає в тому, що він чекає апостолів; і хоч хто б до нас приїхав, він одразу виходить запитувати, чи не апостоли…
Олена тим часом продовжувала:
Виведи, Господи, дух безтілесний, —
Він заблукав у пустелі безводній;
Він в самоті, як в безкраїй безодні
Човен без весел.
Ніжний голос її лунав усе голосніше, і – з лютнею в руках, з очима, зведеними догори, – вона була такою чарівною, що намісник очей із неї не зводив. Він задивився на неї, втопився в ній і забув про все на світі.
Захоплення намісника було перервано старою княгинею:
– Досить! Тепер він нескоро прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.
– Ласкаво просимо на хліб-сіль! – луною відгукнулися на слова матері молоді Булиги.
Пан Розван, як найгалантніший кавалер, подав руку княгині, що побачивши, пан Скшетуський рушив одразу ж до князівни Олени. Серце, ніби віск, розтопилося в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі його засяяли, і він сказав:
– Схоже, що й ангели небесні не співають солодше, ласкава панно.
– Гріх на душу берете, лицарю, порівнюючи мій спів із ангельським, – відповіла Олена.
– Не знаю, чи беру, але вірно й те, що з охотою дав би я собі очі випекти, лише б до смерті спів ваш слухати. Одначе що ж говорю! Сліпцем не зміг би я бачити вас, що теж мука нестерпна.
– Не говоріть так, ваша милість: поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудете.
– О, не станеться цього, адже я, ласкава панно, так вас покохав, що до кінця днів своїх іншого почуття знати не бажаю, а цього – ніколи не збуду.
Яскравий рум’янець залив обличчя князівни, груди почали сильніше здійматися. Вона хотіла щось відповісти, але тільки губи її затремтіли, – отож пан Скшетуський вів далі:
– Ви сама, ласкава панно, зразу забудете мене з цим гожим отаманом, який співу вашому на бандурі підігравати буде.
– Ніколи!