– Самі, ваші милості, посудіть, якщо найменша пилинка окові бачити заважає, то хіба ж великі шматки смоли, що в мозок потрапили, не можуть розум помутити?
– Дуже тонкий він instrumentum,[32] – розмірковував пан Лонгин.
Тим часом стара княгиня помітила, як змінилось обличчя Богуна.
– Що з тобою, соколе?
– Душа болить, мамо, – насуплено відповів той, – та козацьке слово не дим, отож я його дотримаюся.
– Терпи, синку, могорич буде.
Вечерю було завершено, але мед у чари наливати не переставали. Прийшли ще ж і козачки, покликані для більших веселощів танцювати. Забриніли бандури й бубон, під звуки яких заспаним підліткам належало розважати присутніх. Затим і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, узявши руки в боки, заходилася притупувати на одному місці, та пританцьовувати, та приспівувати, що забачивши, й пан Скшетуський пішов із Оленою в танок. Ледве він обняв її, як йому здалося, що самі небеса притискає він до грудей. У хвацькому кружлянні танку довгі дівочі коси обвилися навколо його шиї, ніби дівчина хотіла назавжди прив’язати до себе княжого посланця. Не втерпів тут шляхтич, вибрав момент, нахилився й крадькома палко поцілував солодкі вуста.
Пізно вночі, лишившись удвох із паном Лонгином у кімнаті, де їм постелили, поручик, замість того щоб лягти спати, всівся на постелі і сказав:
– Із іншою вже людиною завтра, ваша милість, до Лубен поїдете!
Підбийп’ятка, що саме договорив молитву, здивовано витріщився й запитав:
– Це, значить, як же? Ви, добродію, тут залишитесь?
– Не я, а серце моє! Тільки dulcis recordatio[33] поїде зі мною. Бачите ви мене, ваша милість, у великому хвилюванні, бо від бажань солодких ледве повітря oribus[34] ловлю.
– Невже, вельмишановний добродію, ви в князівну закохалися?
– Саме так. І це так само вірно, як я сиджу перед вами. Сон утікає від очей, і тільки зітхання жадані мені, від яких я весь парою, мабуть, вивітрюся, про що вашій милості звіряюся, бо, маючи чуле серце, яке очікує любові, ви напевне муки мої зрозумієте.
Пан Лонгин теж зітхати почав, показуючи, що розуміє любовну муку, і за хвилину запитав співчутливо:
– А чи не обітували й ви, вельмишановний добродію, цнотливості?
– Запитання таке є безглуздим, бо якщо кожне такі обітниці даватиме, то genus humanum[35] зникнути приречений.
Подальшу розмову було перервано приходом слуги, старого татарина з прудкими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, лицем. Увійшовши, він кинув багатозначний погляд на Скшетуського й запитав:
– Чи не потрібно чого вашим милостям? Може, меду по чарці перед сном?
– Не треба.
Татарин