Вози рушили, і стара княгиня заговорила знову:
– Давно, ой давно минули добрі для нас часи. На Волині та на Литві є ще Курцевичі, котрі й жовнірів найманих тримають, і в усьому по-панськи живуть, тільки вони кревних своїх, які бідніші, знати не хочуть, за що Господь їх і покарає. У нас же просто-таки злидні козацькі, і ви, добродії, мусите нам їх простити, а що від усієї душі запропоновано буде, прийняти з відкритим серцем. Я з п’ятьма синами сиджу на одному сільці та на десяти з гаком слобідках, а до того ж іще оною панною опікуємось.
Слова ці намісника здивували, бо в Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали колись князеві Василю, батькові Олени. Одначе поцікавитись, яким чином перейшли вони до рук Костянтина та його вдови, він вважав недоречним.
– У вас, значить, ласкава пані, п’ятеро синів? – включився в розмову Розван Урсу.
– Було п’ятеро, один в одного, – відповіла княгиня. – Та тільки старшому, Василеві, нехристи в Білгороді очі смолоскипами випекли, через що він розум стеряв. Коли молоді в похід вирушають, я лишаюся тільки з ним та з панною, з котрою самі клопоти, радості ж ніякої.
Зарозумілий тон, із яким стара княгиня говорила про племінницю, був таким явним, що це не випало з-під уваги Скшетуського. У грудях у нього закипіла лють, і він ледве не сказав брутальне слово, та лайка завмерла на вустах, коли, глянувши на князівну, поручик при світлі місяця побачив ув очах її сльози…
– Що з вами, ласкава панно? Чому плачете? – тихо запитав він.
Князівна не відповіла.
– Я не можу бачити ваших сліз, – сказав Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня бесідує з паном Розваном Урсу і не дивиться в їх бік, продовжував допитуватися:
– Заради Бога, скажіть хоч слово, бо, клянуся небом, я кров і здоров’я віддам, аби вас утішити.
Несподівано поручик відчув: хтось із вершників так сильно тіснить його, що коні ледве не боками труться.
Розмова з князівною перервалась, а Скшетуський, здивований і розлючений, обернувся до нечеми.
При світлі місяця він побачив очі, що дивилися зухвало, задирливо і разом з тим насмішкувато.
Страшні очі ці світилися, ніби вовчі очиська в темному бору.
«Що це ще таке? – подумав намісник. – Біс чи хто?» – і, дивлячись упритул у палаючі зіниці, запитав:
– А чого це ви, добродію, конем напираєте і очима мене буравите?
Вершник нічого не відповів, одначе дивитися продовжував так само уперто й нахабно.
– Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо вузька дорога, нумо в степ! – сказав намісник, підвищуючи голос.
– А ти одлітай, ляшку, од коляски, коли степ бачиш, – відповів вершник.
Намісник як людина в рішеннях скора без зайвих слів так сильно стусонув коня нахаби в черево, що той схропнув і одним стрибком опинився біля самого узбіччя.
Вершник його осадив, і якусь мить здавалося, що він збирається кинутися на Скшетуського, але тут пролунав